— Де вона? — пробурмотіло одне з облич. — Що ти з нею зробила?
— Ти глянь на неї! — сказала інша Лілім. — Вичистила останні рештки нашої молодості, на здобуття якої я колись поклала стільки сил, власноручно вирвала її з грудей зірки, хоча та щосили відбивалася і верещала. А вона, схоже, більшу частину нашого скарбу вже розтринькала!
— Я була зовсім-зовсім близько, — сказала відьма своїм сестрам у калюжі крові. — Але її захищав єдиноріг. Я щойно відрізала йому голову — привезу, коли повернуся. Згодиться для роботи — давненько вже нам не діставалося свіжозмеленого рога єдинорога!
— Та грець із тим рогом, — перервала її молодша сестра. — Що з зіркою?
— Не можу її знайти. Таке враження, ніби вона покинула Чарівну Країну.
Запала тиша.
— Ні, — відповіла одна з сестер. — Зірка досі тут. Вона прямує на ярмарок біля Стіни, а це вже зовсім близько від світу, що по той бік муру. Якщо вона перейде межу, то ми її втратимо назавжди.
Відьми чудово знали: щойно зірка опиниться по той бік муру — у світі грубої реальності — вона миттю перетвориться на щербатий шматок метеоритного заліза — холодний, мертвий і ні на що не придатний.
— Тоді я чекатиму на неї у тіснині Діґорі — там проходить єдиний шлях до Стіни.
Віддзеркалення двох старих несхвально поглядали з темної глибини. Королева відьом провела язиком по зубах. «Ось цей, верхній, так хитається, що випаде сьогодні вночі», — подумала вона і плюнула в криваву калюжу. По дзеркалу побігли брижі, стираючи обличчя Лілім, і тепер у крові відбивалися тільки небеса над Пустками та напівпрозорі білі хмари, що висіли високо в небі.
Відьма перекинула обезголовлений труп єдинорога на бік. Узявши з собою відрізану голову, вона повернулася до карети, вилізла на місце кучера, і знову погнала стомлених норовистих коней риссю.
Трістран сидів на вершечку хмари і питав себе, чому ніхто з героїв «вражаючих романів» ніколи не бував настільки голодним. Шлунок незадоволено бурчав, та ще й рука боліла.
«Я, звісно, не проти пригод, — думав собі хлопець. — Але регулярне харчування і знеболювальне також не завадили б».
Та все ж таки Трістран був живий, вітер тріпав його волосся, а хмара пливла по небу, наче галеон по тихому морю. Дивлячись зверху на світ, що пропливав унизу, він почувався живим як ніколи. Небо здавалося зовсім лагідним, а земля — новою і незвичайною.
Хлопець усвідомив, що він піднявся не лише над світом, але — певною мірою — і над своїми проблемами. Біль у руці мовби був десь далеко. Трістран думав про пригоди, які з ним трапилися, думав про шлях, який ще попереду — і все це раптом здалося йому простим і дріб’язковим. Він підвівся на вершечку хмари у повен зріст, і кілька разів на весь голос закричав: «Еге-ге!». Він навіть зняв із себе жилет і почав розмахувати ним над головою, почуваючись трохи по-дитячому. Покричавши, Трістран почав сходити з вершини хмари, але під кінець, втративши рівновагу, просто впав на її м’яку пружну поверхню.
— Навіщо ти кричав? — запитала Іванна.
— Щоб люди знали, що ми тут, — пояснив Трістран.
— Які люди?
— Ніколи не знаєш, що може трапитися. Краще покричати, коли людей немає, ніж мовчки проґавити нагоду порятунку.
Зірка не відповіла.
— Я тут посидів, подумав, — почав Трістран, — і думалося мені ось про що. Коли ми закінчимо з моїми справами — себто, коли дістанемося до Стіни і я подарую тебе Вікторії Форестер — то спробуємо і про твої потреби подбати.
— Мої потреби?
— Невже ти не хочеш повернутися назад, на небо? Щоб знову світити ночами? Подивимося, як це можна влаштувати.
Дівчина поглянула з-під лоба і сумно похитала головою.
— Так не буває, — пояснила вона. — Зірки падають, але назад вже не піднімаються.
— То чому б тобі не стати першою з тих, хто повернувся? — заперечив Трістран. — Треба в це повірити, інакше нічого не вийде.
— Це неможливо, — відповіла зірка. — Так само неможливо, як докричатися до тих, кого тут немає. Яка різниця, вірю я, чи ні — це просто факти. Як твоя рука?
Хлопець знизав плечима.
— Болить. А твоя нога?
— Теж болить. Але не так сильно, як раніше.
— Агов! Ви, унизу — раптом почувся голос згори. — Вітаю вас! Допомога потрібна?
Виблискуючи золотом у променях сонця, над ними завис невеликий корабель з надутими вітрилами. Перехилившись через борт, на них дивилося рум’яне вусате обличчя.