Іванна також піклувалася про лісову соню, яка переважно спала, згорнувшись клубочком і сховавши голову межи лапки. Коли стара йшла по хмиз або по воду, Іванна відчиняла клітку, гладила тваринку, розмовляла з нею, кілька разів навіть співала. Втім, важко було сказати, чи залишилося у цьому гризуні з ніжною м’якою шерстю хоч щось від Трістрана. Соня дивилася на Іванну сонними байдужими оченятами, схожими на дві краплини чорнила.
Тепер, коли більше не треба було щодня ходити пішки, стегно майже не боліло, і стопи теж. Іванна розуміла, що залишиться кульгавою на все життя, адже Трістран не був професійним хірургом — хоч і зробив усе, що міг. Меґґот сказала те ж саме.
Коли їм хтось зустрічався на шляху — а це бувало рідко — Іванна намагалася не показуватися людям на очі. Втім, як вона невдовзі зрозуміла, навіть якщо у присутності відьми хтось звертався до зірки чи навіть вказував на неї пальцем — як зробив один лісоруб, розпитуючи про неї пані Семелу, — стара однак не усвідомлювала присутності дівчини і не чула жодного слова про її існування.
Ось так, під гуркіт розхитаного фургона, вони й провели кілька тижнів: відьма, її пташка, лісова соня і зірка з неба.
Розділ дев’ятий
переважно про події у тіснині Діґорі
Тісниною Діґорі звали глибокий і вузький прохід між двома крейдяними пагорбами — високими і зеленими, де ґрунту для дерев було зовсім мало. Збоку тіснина нагадувала білий крейдяний проріз у яскраво-зеленому оксамиті. Якщо вірити місцевій легенді, цей прохід між пагорбами викопав якийсь Діґорі — лопатою, викуваною ковалем Вейландом з леза меча, під час мандрівки з Стіни вглиб Чарівної Країни. Хтось каже, що меч, з якого зробили лопату, називався Фламберг, інші називають його Балмунгом. Але ніхто не береться стверджувати, ким був той Діґорі, і чи це взагалі не вигадка. В будь-якому разі, єдина дорога до Стіни веде через тіснину Діґорі. Кожен, хто йде пішки чи їде на колесах, неодмінно минає вузький прохід між двох товстих крейдяних стін, над якими здіймаються пагорби, схожі на зелені подушки велетенського ліжка.
Посеред тіснини, на узбіччі дороги, з’явилося щось схоже на купу гілля і суччя. Якщо придивитися краще, у ній можна було розгледіти споруду — щось середнє між великим вігвамом і маленькою халупою з діркою у даху, звідки часом сочився сірий дим.
Чоловік у чорному вже два дні якнайретельніше придивлявся до цієї купи. Він спостерігав за будиночком з вершини горба, а коли траплялася нагода, підходив і ближче. Спостерігач виявив, що в халупі мешкає жінка похилого віку. Вона жила сама і схоже, займалася тільки однією справою: зупиняла і обстежувала кожен віз і кожного подорожнього, що проходив через тіснину.
Жінка не здавалася небезпечною, але недарма Септімус пережив усіх чоловіків свого роду: він ніколи не довіряв зовнішності. До того ж він був певний, що саме ця стара перерізала горло його братові Праймусу.
Закон помсти вимагав розплати життям за життя; на щастя, на способи вбивства ніяких обмежень не було. За характером Септімус був природженим отруювачем. Клинки, побиття і бомби також годилися, але своє справжнє покликання він вбачав у пляшечці з прозорою рідиною, запах і смак якої зникав при додаванні в їжу.
На його нещастя, стара їла лише те, що вполює або назбирає сама. В нього спочатку був задум підкласти їй під двері гарячий пиріг з начинкою зі стиглих яблук і смертельних ягід воронця, але, добре подумавши, месник дійшов висновку, що цей план непрактичний. Думав він і про те, щоб скотити на хистке помешкання відьми крейдяний валун з вершини пагорба; але важко було передбачити, чи влучить у неї камінь. Септімус шкодував, що не приділяв належної уваги чарівництву. Деякі його родичі володіли спадковим даром визначення місцеперебування предметів і людей; крім того, молодший син за довгі роки таки освоїв деякі магічні прийоми — деяким з них спеціально навчався, інші просто в когось піддивився. Але жодне з його вмінь зараз не могло стати в пригоді — тут не потрібні були повені, урагани й блискавки. Тож Септімус поки що просто чатував біля своєї майбутньої жертви, як кіт біля мишачої нори — година за годиною, вночі, і вдень.
Це сталося після опівночі, в темну безмісячну ніч. Септімус нарешті підкрався до дверей халупи. В одній руці він тримав тигель, а в іншій — збірку романтичної поезії і гніздо дрозда з купою ялинових шишок. На поясі в лорда висів дубовий кийок з мідними цвяхами на кінці. Він довго стояв біля дверей і прислухався, але зсередини чулося тільки рівне дихання, що часом переривалося сонним покашлюванням. Очі Септімуса звикли до темряви — до того ж хатина добре виділялася на тлі білих крейдяних схилів тіснини. Месник стояв, притиснувшись до стіни будинку і тримаючи в полі зору двері.