— Ось. Більше нікого нема.
Отаман посміхнувся кутками губів:
— Нащо ти їх приніс? Наче маємо, що їсти.
Семенові стало трохи моторошно.
Тим часом істоти припинили пищати і, як за командою, полізли в найдальший куток. Семен уважно придивився до них — верхненята! Он як заблищала у світлі багаття луска на шкірі. Точно. Двоє малесеньких верхненят.
Гриць з огидою витер руки:
— Вони на третьому поверсі, під самим дахом сиділи. Спочатку зраділи — гадали, батьки повернулися, а потім як заверещать.
Отаман ще раз недобре посміхнувся:
— Нащо ж ти їх приніс?
Але Гриць не відповів.
Допомагаючи збирати на стіл, Семен намагався не дивитись на отамана і верхненят, але помітив, що малі збилися щільною купкою біля Іванових ніг і навіть не визирали звідти.
Врешті взялися до їжі. Дядько Кіндрат заявив, що сон для Івана — найкращі ліки, тому вечеряли вчотирьох. Перші ж шматки м’яса збудили у всіх такий апетит, що хвилин зо двадцять можна було почути тільки цмокання та урчання зголоднілих шлунків. Потім пролунали чотири задоволених віддихи, а трохи згодом чумаки відвалилися і неспіхом почали колупатися в зубах та відхекуватись.
Семен подивився в куток, де сховалися верхненята. Ті сиділи тихо, як миші, тільки оченятами блищали. Дядько Кіндрат глянув спідлоба і завважив:
— Виходить, ми у верхніх в гостях. А я гадав, звідки дрова?
Гриць обсмоктав пальці і запитав похмуро:
— Що ж вони, ці… дітей кинули?
— Еге. Тільки батьків їхніх нам зараз не вистачало, — відгукнувся отаман, а потім, трохи подумавши, додав: — А! Мабуть, це тих двох цуценята, що ми їх там…
Тут Семенові знову стало якось недобре. Він чомусь ніколи не уявляв собі, що у верхніх можуть бути діти, точніше, уявляв, але якось не пов’язував одне з одним — що оці малята є дітьми тих двох, що вбито на околиці.
З-поза Іванових ніг дивились нерухомо чотири уважних ока, наче розуміли, що мова про них. А дядько Кіндрат раптом нахилився до прогораючого багаття і зняв з палички три невеличкі шматки м’яса. Потім, відламавши четвертину коржа і промурмотівши щось на зразок «Нехай поїдять, бідолахи», попрямував до верхненят. Маленькі очки зразу ж поховалися, і почувся зляканий писк.
Семен озирнувся на чумаків — Гриць зосереджено колупався в носі, а отаман відкинувся до стіни і заплющився.
Дядько Кіндрат тим часом дійшов уже до самого кутка, але верхненята забилися якнайдальше і тільки тремтіли та попискували у відповідь на його запрошення:
— Та поїжте, що ви лякаєтесь? Он, м’ясо яке, — він доторкнувся до найближчої ніжки, але за мить та сховалася, і брудна купка затремтіла та запищала ще дужче.
— Не хочуть. От бісові діти, — дядько Кіндрат гірко похитав головою. — Ну що ти будеш робити?
— А ти цей… поклади. Як захочуть — з’їдять, — Гриць, виявляється, не так вже й байдуже спостерігав за подіями.
Дядько Кіндрат ще раз нахилився, торкнувся рукою маленької спинки, але та затремтіла дрібно, і він вимушений був здатися. М’ясо та корж лягли на підлогу, а дядько Кіндрат повернувся до багаття.
Ситна вечеря важко ворушилася у шлунку. Ласкава дрімота все частіше розтягувала роти в довгих позіханнях. Семен пововтузився, влаштовуючись якнайзручніше. Він не хотів засинати. Надто вже кортіло подивитись, чи з’їдять верхненята м’ясо. Та з часом це бажання все більше відступало на другий план. Врешті Семен вирішив, що нікуди вони не подінуться, і заплющив очі.
Сни в цей час, мабуть, не гуляли ще по землі. Чи просто до башти не завітали. Так чи інакше, але спав Семен без сновидінь і прокинувся від тихого шурхоту. Він зразу згадав, де знаходиться. Отам, біля ніг, має лежати Гриць, а отам, під вікном — дядько Кіндрат з отаманом. Семен розкрив очі. Цікаво, скільки ж він спав?
Посеред кімнати копирсалися верхненята. Від їхньої заляканості не лишилося й сліду, мабуть, тому, що чумаки спали. Більше верхненя було зайняте тим, що завзято відбирало у меншого Грицевого капелюха. Вони, певно, давно так гралися, бо вигляд капелюх мав жалюгідний — весь у сажі від багаття, мокрий та брудний. Семен повернув голову, щоб зручніше було дивитись, та верхненята відчули цей рух, кинули іграшку й сторожко озирнулися. Довелося принишкнути і деякий час удавати сплячого.
Упевнившись, що все спокійно, верхненята знову взялися до забави, і Семен знову обережно відкрив очі. Дітлахи поралися один біля одного, кумедно вимахуючи руками. Виявилось, що більше верхненя — дівчинка. Щось в її обличчі та рухах було невловимо кокетливе, жіноче. А менший був хлопчиком. Виблискуючи хитрими оченятами, він з таким захватом відбирав іграшку в сестри, що вона врешті мусила поступитися і з заздрістю дивилась, як той засовує багатостраждального капелюха до рота, всім виглядом своїм висловлюючи страшний захват. Аж ногами сукав.
Семен зирнув по кімнаті. Виявилось, що дядько Кіндрат теж не спить, а дуже уважно спостерігає за малими. Зустрівши погляд Семена, старий підніс вказівного пальця до рота:
— Тсс!
Тим часом капелюха вже було кинуто і знайдено більш цікаві іграшки — недогорілі дрова в багатті. Вимазуючи себе й одне одного, дітлахи лагодили з них якусь складну споруду, неодмінно пробуючи все на смак. Найцікавішим було те, що вони робили це в цілковитій тиші. Семен уявив, скільки галасу було б зараз від людських дітей, і здивувався.
Але тут верхненята подали голос, бо прокинувся Іван. Він зітхнув тяжко, рвучко сів і тільки тоді відкрив очі. Верхненята полохливо підхопилися, побачивши у своєму кутку людину, і запищали з розпачу.
— А це що таке? — Іван здивовано закліпав очима. Від дверей почулася голосна лайка Гриця.
— Ти ба! — Іван протер очі й позіхнув. — Дядьку Кіндрате, ви що, дитячий садок відкрили?
Дядько Кіндрат, не відповідаючи, підвівся і, схопивши в оберемок, переніс верхненят в єдиний вільний куток, де тільки-но лежав сам. Малі злякано причаїлися.
— Як твоя голівонька, козаче? — подав голос дядько Левко. Чумаки поволі прокидалися. Іван обережно покрутив головою:
— Поки не рухаєш, загалом добре, — він підвівся повільно, але досить впевнено. — А що це дядько верхненят виховують?
Дядько Кіндрат, який не звик бути об’єктом глузувань, мовчки всівся біля свого заплічника. Отаман хитро посміхнувся:
— Та то він старий вже став. Хоче верхненят приручити, щоб вони за нього чумакували. А він тоді тільки сидітиме та сіллю торгуватиме.
— А з нами поділитесь, дядьку Кіндрате? Товариші все ж таки, — Іван підморгнув дядьку Левку змовницьки.
«Так йому й треба, — подумав Семен. — А то патякає завжди, не відчепишся».
Зі сходу Сонця минуло годин, мабуть, з вісім. Що там коїлося на вулиці, подивитись, звісно, було не можна, але відчуття часу, яке дуже рідко підводило чумаків, говорило, що скоро вечір. Ще кілька годин перепочити, і в дорогу. До дому ще он як далеко.
Гриць знову приніс дрова — варили куліш. До речі придалися залишки м’яса і, звичайно, ціла жменя солі. Чумаки були багатшими за всіх багатіїв.
— Ой, добрий буде куліш! — дядько Кіндрат помішував ложкою в казанку. — Чумацька їжа. Ти пам’ятаєш, Левку, Непийводу? Ото лицар був! Кіло солі міг з’їсти. Отак бере жменями — і до рота. Сам бачив.
Семен недовірливо посміхнувся. Хіба ж таке буває? А дядько Кіндрат вів далі, анітрохи не зважаючи на його посмішку та веселі очі отамана.
— Та й взагалі, хлопці були тоді, я вам скажу… А Гриць, пам’ятаєш? Той, що з Хмеликом ходив. Ото був козак… А тепер, — дядько скептично скривився.
— Не той тепер Гриць пішов, — філософськи зауважив Іван. — Наш Гриць — то хіба Гриць? От тоді був Гриць — всім Грицям Гриць…
Семен пирснув. Дядько Кіндрат з презирством обдивився всіх:
— Йолопи ви. Один дурість скаже, а всі регочуть. Ну чого б я ото гиготів, га?… Та вам же до тих хлопців, як до солі рачки… А Гриць той, якщо хочете знати, напівверхній був. Мати в нього наша була, а батько — верхній. То він в матір удався.
Тут вже і Гриць не витримав:
— Ти цеє… дядьку, слухай… ти бреши, та не забріхуйся, — він обурено стукнув кулаком по підлозі. — Де ж це бачено, щоб таке… щоб люди з верхніми… Ти давай, не бреши.