Гарна казочка. Я подивився на казкаря. Хлопець з останніми словами замовк, наче його вимкнули.
— Все? — спитав я.
— Все, — вичавив він з себе, і тут раптом його затрусило страшно, немов у лихоманці, голова впала і затіпалася туди-сюди, мало не відриваючись від шиї. Я вперше бачив, щоби людину отак трусило. Може, це епілепсія? Я швидко підвівся, налив склянку води і тицьнув хлопцеві в губи. Він заклацав зубами по склу, але щось таки випив. Все це скидалося на справжнісіньку божевільню, і я все менше відчував себе лікарем і все більше — пацієнтом. Коли хлопець став труситися з меншою амплітудою, я сів поруч і обхопив свою бідолашну голову обома руками. Що ж це виходить, га? Це виходить, що мене хотіли вбити через… через…
— А ти останній у своїй родині? — спитав я.
— Т-т-та-ак, — видушив він з себе.
— А якщо діти?
— У м-мене д-дітей не буде, — сказав він, знову заїкаючись.
— Ти, мабуть, хворий, так?
Він не відповів. Звичайно, хто ж на таке відповість.
— Як ти мене знайшов?
— Я в-вас давно шук-кав. І з-з-знайшов д-давно.
— Давно.
Це просто не вкладалося в голові. Хлопець був хворим. Абсолютно точно. Не знаю, як там щодо дітей, а на голову він хворів безперечно. Переді мною на ліжку лежав свячений ніж, куля та портрет прапрапрадіда, і від них теж не було куди подітися. Розказати комусь — не повірять, та й самому якось не вірилось, що все це відбувається насправді — срібні кулі, вовкулаки… Ніяк не можучи зібрати думки докупи, я поліз до сумки і дістав свій постійний НЗ — пляшку доброї житомирської горілки. Похапцем відкоркував і хильнув прямо з горла. Тепла рідина обпекла нутрощі. Я посидів трохи, заплющивши очі, потім хильнув ще, потім ще. Із третім ковтком до мене повернулася колишня впевненість. Я нахилився і тицьнув хлопцеві пляшку під носа.
— Пий.
Він смикнувся.
— Пий!
Його руки ще продовжували тремтіти, а очі заволоклися білим. Майже силоміць я влив у нього горілку, грамів сто, поплескав по щоці, немов дитину, чекаючи, щоби проковтнув. Конопате обличчя неймовірно скривилося, але дорогоцінна рідина слухняно влилася до горла. Після такого лікувального заходу хлопець знову впав на подушку, наче неживий. Здається, він остаточно виключився. Я взяв з ліжка всі свої трофеї і ще раз уважно роздивився. Куля обтерлася у мене в кишені, і тепер дійсно виглядала як срібна. Маленька, дрібного калібру, сплюснута об цеглу муру. Хоч не об мої ребра. Я сховав кулю в гаманець, щоб не загубити. Тепер, наче ветеран, зберігатиму знаряддя власного вбивства.
Ніж. Ніж був добрий, але не надто — звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…
З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди, де паспорт. Приїду — батькові покажу, потішиться старий.
Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.
От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту — купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у пра-пра-прадіда.
Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі — подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна на пів-восьму, бо все зібране. Так, іще б гроші поміняти, теж час. Ну нічого, встигну. Я ще раз подивився на годинника — забалакались ми. Стрілки показували двадцять на другу. Треба спати. На тумбі стояла недопита пляшка з добрячою житомирською горілкою. Половина ще лишилася — не пропадати ж добру. Хай краще пузо лусне. Я всівся з пляшкою на порожнє ліжко і хильнув. Очі мої зупинилися на конопатому вбивці.
Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.
Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.
Москалева криниця
Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді дуже дешево, а моря — скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.
Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.
Всі здивувалися.
Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися — що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.
До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг — чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.
Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.
А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.
Було з ним, щоправда, одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста — а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.
Але крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний — лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.