Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього — вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці.
- Ідеш, — загинав дід без упину. — Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.
— А звідки ти узнав, що воно до Турції?
— А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов — усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.
— Стамбул?
— Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.
— Ну а ти як же?
— На пальцях.
Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:
— Чотко, га?
- Іди ти, — сказав я.
Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.
— Де ж він товар бере?
— Яка тобі різниця?
— Що значить, яка? Він же за кордон не їзде?
— Не їзде.
— Ну, може, привіз хтось.
— Хто? Ти бачив у нього когось?
— Ну і що, може, вони вночі.
— А чого він так дешево все продає?
— Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.
— Ні, а справді класно було б — заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк — і вдома, а потім знову нирк — і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш — і вези. Класно.
Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.
— А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.
— Що б ти казав, якби не це, — відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.
— Ні, ти що, турки ж справді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.
Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняку, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.
Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.
Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці «з якоюсь курвою». Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.
— Похмелитися треба, — сказав я йому.
Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ґанок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я — може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ґанку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.
— Слухай, — спитав я його. — Давно дід на базарі став торгувати?
— Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.
— А шість?
— Може, й шість, — погодився Павло. — Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.
— А де він отеє все бере, га?
— Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.
В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні — великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі — хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.
— Слухай, Падло, — гукнув я до кухні. — А може, подивимось, що у нього там?
— Де? — озвався Павло.
— Ну, в колодязі.
На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.
— На, — тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав: — Давай подивимось.
Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.
— Ні, справді, — я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, тому слова виходили якісь квадратні. — Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі — значить знав.
Павло заплющив очі, відкинув голову назад.
— Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У ме-не є.
Поки їли булку з маслом, Павло сказав:
— А я вже лазив раз у катакомбу.
— Тю, — здивувався я. — А чого не хвалився?
— А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.
— Так треба було мотузкою обв’язатись.
— Еге ж, — погодився Павло. — Ми тоді нічого не соображали.
Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся — я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.
А він її доїв, і какао моє допив, проглот.
— Слухай, — спитав я. — А в тебе мотузка є?
- Є, — сказав Павло.
— А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.
От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.
Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.
— До Турції все одно не вистачить, — зауважив я.
Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.
— Слухай, — по-діловому мовив він. — Треба чоботи такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.
Звідки такий розумний?
Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба — куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.
Дорогою Павла знову поперло на прожекти.
— А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…
— Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?
— А навіщо? — його важко було збити з думки. — Ми по-англійськи.
— Ти по-англійськи? — скривився я.
— Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.
Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:
— Дурний думкою багатіє.
А Павло тільки розсміявся.
— Здоровенькі були! — крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ґанку.
— Ти що, здурів? — гаркнув я.
— А що таке?
Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.