Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:
— Диви.
На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.
Дід охороняв свою криницю, немов скарб.
Значить, було що охороняти.
Сіли ми з Павлом на ґанку і стали думу думати.
— Слухай, — сказав Павло. — У нього там щось сховане.
Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:
— Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.
Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе — хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.
Павло почухав потилицю і сказав:
— Треба пилку взяти. У тебе є?
І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.
— А тачка є? — спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.
— Тачка?
— Ага. Ну щоб везти з Турції все.
— Що-о?
Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:
— Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.
— Що тягнути?
— Ну, з Турції. Магнітофони.
Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.
— Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?
— Сам ти.
Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали на дворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло — людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.
Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.
Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.
Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.
Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?
Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби не заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, — коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…
Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.
— Чекай, — зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.
Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.
— Спиш, зараза? — засичав він у вухо.
— Ні, — збрехав я.
— Все спокійно?
Все було спокійно. Принаймні так здавалося. І ми, намагаючись не шуміти, прокралися до сараю. Я ввімкнув ліхтарика. Павло поставив на підлогу величеньку торбу, що тримав у руках.
— Двері зачини, — сказав я йому.
Павло не сперечався, певно, від зосередженості.
При жовтому світлі ліхтарика ми взялися натягувати на себе куфайки та взувати чоботи. Це було досить незвично, тим більше що з весни ми рідко мали на собі навіть сорочки. У куфайці я одразу впрів, а чоботи почали тиснути пальці. Павло сопів поруч. Кепку я навіть вдягати не став, а просто засунув до кишені. Туди ж поклав сірники, ножа та свічку — згодиться. Павло взяв мотузку та пилку і запхав до своєї величезної торби.
— Що там у тебе? — пошепки поцікавився я.
— Нічого, — закрутив головою Павло. — Це я так, про всяк випадок.
Який там, у біса, випадок? Знову щось навигадував.
Ми оглянули одне одного, перевіряючи, чи не забули чого. Потім, не змовляючись, сіли, як перед дорогою, посиділи хвилину мовчки, і видихнули:
— З Богом.
Тихенько рипнули двері сараю, і ми, наче дві тіні, ковзнули до дідового паркану. Павло перекинув на той бік свою торбу, стрибнув сам, м’яко гупнувши ногами по землі. Я поліз слідом. Шлях був знайомий — скільки разів у дитинстві лазив по м’яча, намагаючись не потоптати сусідську городину. Кухня стояла трохи далі, у кутку, і ми, озираючись та пригинаючись, попрямували туди. Нас ніхто не міг помітити, ніч була темною, а сірі куфайки маскували краще за маскхалат.
— Дід не в кухні ліг?
— Ні, я бачив, як в хату йшов із горщиком.
Павло гигикнув і дістав від мене по спині. Що смішного? Дід завжди з горщиком іде спати, бо туалет на іншому кінці подвір’я. Нарешті ми дісталися великих дерев’яних дверей. Я став трохи ззаду, на шухері, пильнуючи навкруги і одночасно зазираючи Павлові через плече. Павло поставив свою торбу під стіну та видобув з неї пилку.
— Дивись, — обернувся він до мене. — Зараз може трохи зарипіти.
Я заоглядався на всі боки, і тут воно справді зарипіло. Ні фіга собі трохи! Звук був, наче від циркулярки. Його, певно, почули на тому кінці міста. Я аж присів із несподіванки.
— Вж-ж-ж! — кричала пилка, немов навіжена. Я знову стусонув Павла у спину, але він тільки відмахнувся і продовжував свою справу. Мені здалося, що зараз прибіжить не тільки старий Москаль, а й турки з того кінця катакомби, але, на диво, навкруги ніщо навіть не ворухнулося. Пилка завивала та іржала, змагаючись із замком, і я три рази спітнів, поки, нарешті, завивання припинилося і щось глухо стукнуло по стіні.
Павло розігнувся та махнув мені рукою.
— Ти чого так довго? — люто засичав я йому у вухо.
— Фігня, — засичав він мені у відповідь, я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?
Еге ж. Вигадник.
— Тільки треба було олією змазати, — додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.
Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.
— Давай ліхтарик. Двері зачини, — засичав поруч Павло.
І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.
Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину — вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.