– Ага, а тепер моя черга, – зіскочивши з місця сказала Меліса.
Оглянувши це місце знову, я почувалася комфортніше, рука все ще поболювала, здавалося що по ній стікає гаряча лава. Десь через хвилин п'ятнадцять тату Меліси також було готове.
– Все, дівчата ходімо, напевно хлопці вже хвилюються, – підходячи до нас сказала Меліса.
Розплатившись ми попрямували до кафе, на дворі знову почав йти невеличкий дощ…
***
– Привіт скучили за нами? – почала Сара.
– Так дуже, вау Саро тобі личить.
– Спасибі Еріку, – хихикнула дівчина.
Ми вмостилися, зробили замовлення і коли його нам принесли ми накинулися на їжу наче звірі.
– До речі класні тату, – промовив Адам, – от пам’ятаю як я зробив своє перше тату, мені було років п’ятнадцять, мати як побачила такий скандал влаштувала.
– Покажеш? – поцікавилася я. Адам розстібнув сорочку і показав на грудях своє перше тату.
– Ось воно. – на грудях в нього було зображено дракона, воно водночас було і простим і гарним.
Пообідавши ми повернулися в хостел. Адам з Еріком пішли дізнатися, як там наш фургон, а ми попрямували в середину, і вже підходячи туди ми почули жалісний звук, то був Бальтазар ми про нього зовсім забули. Сара відчинили двері і не встигли ми увійти, як Бальтазар кулею вибіг на двір, Ден побіг за ним. Через кілька хвилин в кімнату увійшов Ден, а за ним ішов задоволено Бальтазар.
– Я ледь встиг прослідкувати за ним.
– Потрібно було взяти його з собою.
– Ти права Мері наступного разу візьмемо, він бідолаха мабуть голодний, піду погодую його.
Ден разом із Бальтазаром попрямував на кухню, яка знаходилася на першому поверсі. Через кілька хвилин всередину зайшли Адам з Еріком.
– Чудова новина вже завтра з ранку можна буде забрати фургон, – повідомив нам Ерік.
– І ще одна чудова новина, якщо ми вчасно доберемося до Вашингтона округ Колублія то зможемо виступити там завтра ввечері, – відказав Адам.
– Супер! – Вигукнула Сара.
– Чудово, – промовила Меліса
– Вітаю, – приєдналася я
– Там має відбутися один весняний фестиваль, але одна група не змогла приїхати і тому нас запросили, – повідомив Ерік.
– Так, за нашими підрахунками, якщо ми прокинемося рано десь о п’ятій чи шостій ранку то цілком можливо що встигнемо до початку. І ще залишиться часу прогулятися містом, – продовжив Адам.
– Скажіть мені одне, ви так завжди рано прокидайтеся? – поцікавилася я.
– Інколи, якщо є важливі справи ось як тепер. Нам випала така нагода, виступити в самому Вашингтоні на грандіозному фестивалі.
– Більше людей більше фанатів, – відповів Адам.
Наступні три години група репетирувала виступ, а я просто сиділа і насолоджувалася цим. Після репетиції Сара і Ерік пішли взяти нам щось перекусити після того, як всі повечеряли ми солодко заснули, адже завтра потрібно бути бадьорими.
Розділ 15
Крізь сон я чую гучну знайому мелодію пісні, від цього я розплющую очі піднімаюся з ліжка і бачу таку картину – Ерік з Деніалом в самій білизні грають соло на гітарі намагаючись розбудити всіх. Ледь стримуючи сміх, я дивлюся на годинник. Той показував п’яту ранку
– Ви що з глузду з’їхали всього лише п’ята ранку! – із суворою гримасою вигукує Сара.
Ерік і Ден припиняють грати.
– Так! Табір юних рокерів прокидайтеся, попереду в нас довга дорога, – з посмішкою на обличчі промовляє Ерік.
– Еріку хворий ти маніяк, дай поспати ще хвилин десять, – сонним голосом промовляє Меліса.
– Не можу люба вставай, бо я пристосую до тебе і всіх хто не слухається важку артилерію.
– Ха-ха, налякав.
Після цих слів Ерік підбігає до ліжка Меліси і починає лоскотати її, вона вмить підводиться і біжить геть, наступною жертвою Еріка була я.
– Еріку не треба я не відповідаю за свої дії…Еріку ні! – він стрибає на мене зверху і починає лоскотати, я пручаюся намагаюся вирватися але все марно.
– Так, з тебе досить, – після цих слів Ерік підбігає до ліжка Сари і робить те саме.
Нарешті всі ліниво піднялися з ліжка. Я помітила що Адама ніде немає.
– А де Адам?
– Він біля фургону, ходімо поснідаємо тут кафе неподалік, – промовляє Ерік.
Прокинувшись і одягнувшись я вийшла на подвір’я. Яскраве сонце то світило то зникало за хмарами. Інші теж попрямували вслід за мною.
– Добрий ранок всім, – наближаючись до нас на фургоні вигукує Адам, – немає часу ходити по кафе збирайтеся ми вирушаємо, поснідаємо в дорозі.
Через пів години ми зібрали речі і вирушили в дорогу, але перед цим ще заїхали в одне придорожнє кафе і замовили трішки їжі в дорогу. У фургончику смачно пахло гарячою кавою, смажено. картоплею і шоколадними тістечками.
– Народ ви тільки уявіть, яка нам випала нагода. Це один із най масштабніших концертів, – тишу порушує Адам який в цей час був за кермом.
– Так, це неймовірно все ж таки ми щасливчики. – промовляє Денні
– Ага, – погоджується Ерік.
У Вашингтоні ми мали бути о шостій вечора, саме в такій годині мав розпочатися концерт. Ми їхали по шоссе 95, надзвичайна природа міста оточувало нас. За вікном пропливали дерева і житлові райони. О третій ми нарешті добралися до Округу Колумбія, ми не планували тут залишатися на довго, виступивши ми мали поїхати далі.
– Ось ми на місці, – припакрувавши машину промовляє Адам.
– І це той заклад де ми маємо виступати? – поцікавилася Сара.
– Так, той самий заклад.
Перед нами бовваніла велика споруда розтягаючись десь метрів на тридцять, вона була двохповерхова з незвичайним дизайном все нагадувало 80-ті роки. Великі панорамні вікна, стіни із цегли, великі сходи з мармуру які наче запрошуючи гостей в середину простягалися перед входом.
– Ого, а вона й справді велика. – зауважила я виходячи з фургона.
– Так. – підтвердив Адам, і обійняв мене.
Ми рушили вперед.
– Ну що підемо туди чи як? – промовив Ерік.
– Так ходімо, – відповів Адам.
Вся наша компанія покрокувала в середину. Із середини ця будівля здавалася ще більш красивою ніж ззовні. Високі панорамні вікна відкривали гарний вид на вулицю, в приміщені було прохолодно і пахло сирістю, на стінах поряд із вікнами висіли якісь яскраві сучасні сюрреалістичні картини, із залу лунали звуки. Якась команда працівників востаннє перевіряла все перед концертом. На вході нас зустрів касир. Такий собі непримітний. Він був невисоким, худим з чорнявим волоссям і сірими очима, на вигляд йому було років тридцять.
– Можу я чимось вам допомогти? – поцікавився він.
– Так, я хочу поговорити з адміністратором, він сказав що ми можемо замінити одну із груп яка не прийшла.
– Так звичайно, як вас відрекомендувати? – він взяв телефон що лежав в нього на столі і приклав його до вуха.
– Група Sweet Poison.
– Гаразд. Доброго дня тут прийшла група Sweet Poison, вони хотіли поговорити…так…гаразд. Добре, – поклавши трубку він продовжив, – через хвилину він прийде, попросив вас зачекати тут, можете присісти.
– Так, дякую, – сказав Ерік.
Ми попрямували до диванів, які красувалися під високими стінами будівлі. Сівши ми всі замовкли слухняно чекаючи доки до нас прийде адміністратор, лише Меліса з Деном про щось розмовляли.
– Подобається? – від несподіванки я підскочила.
Перед нами постав невисокий блондин в діловому костюмі.
– Так, – промовила я.
– Привіт Адаме, Еріку радий вас бачити, – промовив він.
– Привіт Шоне і я радий бачити тебе.