Вони чекали цілу в’язку німотну годину, яку могли б провести деінде, а не в цій клітці, цьому підземеллі, на машину, яка відвезе їх на вечірку заради безцільного стовбичення й нічого не говоріння. Вони вирішили туди зазирнути. Персефона переконала Тіля напередодні вечірки, що їм не зашкодить один раз скинути з себе побутові справи, залишити розчарування й нудьгу позаду й напитися задля різноманіття в чиїйсь компанії. Д-р Тіль поступився. Персефона, хоч їй інколи й було до вподоби знову бути в університеті, брати активну участь у житті, не полишила честолюбного наміру, який пробудив у ній Тіль. Вона і її знахідка стали відомі, і Тіль також, хай і не помічав цього, давно зробив собі ім’я в академічних колах. Усі знали, які механізми й інтереси, а також які помилки завели їх так далеко. Персефона була рішуче налаштована не розчинитися в забутті. Колись у них знову будуть гроші, а також інтереси до чогось поза власною історією. Тож вони чекали, зодягнені в коктейльну сукню та зношений твідовий піджак, на водія, який ніяк не з’являвся. Тілю, який мав звичку позбавлятися чобіт під письмовим столом і раз у раз дрімати на своїх паперах, це було тільки на руку, хоч це й означало, що їх обох чекає ніч тут, в університетських стінах. Громадський транспорт стояв нерухомо, діяла комендантська година. Тільки машини з відповідними дозволами мали право пересуватися о цій порі ущелинами вулиць.
Надворі за вікнами блимали вогні далекої пожежі. Хмарочос у кінці довгої алеї, що вела від головного входу в університет ген до передмістя, стояв охоплений полум’ям. Вогненний стовп бруднив широкими мазками помаранчевого світла темне небо великого міста, відчайдушно тягнувся обвугленими пальцями до сусідніх веж. Нічого з цього Персефона з Тілем не бачили зі свого підвалу. Вони чули лише уривчастий, оманливо лункий шум із вулиці. Раз у раз до них усередину проривалося виття сирен поліції, пожежників і швидкої допомоги, зливаючись у чудернацький канон, до якого подеколи домішувалися приглушені окрики й прокляття. Кільцевою дорогою повз черв, скорботний марш без труни, щоправда, скорбота знайшла своє вираження не в сльозах, а в ядучому гніві, в плювках кипучої кислоти. Процесія лютувала, як полум’яна ріка, що отруювала своїми бризками світ і заливала його собою. Щось сталося, і тепер маленькі групки невдоволених, поодинокі порушники спокою та противники влади вже не стояли самотньо зі смолоскипами та плакатами. На їхньому боці марширували у серце міста тисячі гомінких матерів і онімілих батьків, не зупиняючись ані перед невеликими загородами, ані перед сльозогінним газом. Натомість вони проштовхувалися, просувалися повагом, тягучі, як розплавлений метал, утворюючи видовжену криву, повз ратушу, університет та оперу в бік парламенту, перед яким вишикувалися тисячі людей, щоб перепинити народу шлях. До барикад вони ще не дійшли.