Ланцюг подій пов’язав того вечора всі ниточки і вивів людей на вулиці: виявилося, що на ворожій території лишився в оточенні солдатський полк, забутий авангард; водночас зацілілу армію підбадьорювали натхненними штампами про вірність товаришам і єдність на війні. Проте часи німотного мовчання давно минули, і звістка про зраду поширилася мережею, як вогонь сухоліссям, заступивши собою навіть передовиці про порослі мохом шоломи, іржаві бойові мечі та славетне геройство предків, зображення їхніх пробитих черепів і відірваних кінцівок. На ці зображення, хоч ті й не містили нічого нового, змінився погляд у світлі теперішнього замовчування. Чоловіки на цих зображеннях утратили героїчний серпанок і перетворилися на жертв. Пожежа, розбурхана цими зображеннями, лава, що заклекотіла в мережі, вирвалася на поверхню того вечора, коли перші родини, переважно жителі охопленого вогнем хмарочоса — сірої колоди в оці, символу бідності, ницості й тліючого гніву, — отримали передчасні листи про смерть своїх дітей і здогадалися, а невдовзі й дізналися напевне, що їхні сини ще живі, але покинуті напризволяще. Спочатку це були, отже, батьки, старенькі чоловіки та жінки, які зібрались у дворах і галасували так, що невдовзі до них доєдналися сусіди, здійнявши крики до неба незгірше за перших про вчинену щодо них несправедливість. Отоді ж, хоча ніхто не знав, як до цього дійшло, і запалав вогонь, і коли люди побачили полум’я, відчули його так близько на власній шкірі, ні в кого не з’явилося бажання його потушити. До нього, навпаки, додавали оливи. Люди кидали сміття, деревину, рушники, усе, що траплялося під рукою, в багаття, щоб його язики сягнули вежі; натовп, невпинно множачись, рушив маршем. Цей марш і це кострище з мотлоху, скалок та уламків нагромадилися на спогад про, здавалося б, давню статтю, майже забутий лист, який тоді ще без наслідків всотався у повсякдення. Лише тепер про нього згадали, немовби тільки вчора взяли до рук цю газету, і кожна жінка відчула себе мамою померлої дитини, кожен чоловік — татом відданого війні сина. Настрій кожного окремо і сліпе чуття, інстинктивна лють юрби розколихали людей до вибуху. Для осиротілих батьків і займистих співчутливців більше не існувало перепон. Звідкись узялися плакати з іменами оточених і старі газети з копією вручну написаного листа. Той, чиє нещастя завелике для нього самого, надав зрадженим, до яких не належав, своє лице, причетним свій голос, а протестувальникам, які маршували й скандували, — поштовх, останню краплю, якою переповнюється келих терпіння.
Надто пізно поліція зреагувала на події, що розтяглися на кілька годин; пожежники ж мусили врешті визнати, що хмарочос не врятувати. Їхні машини не могли проїхати. Коли стемніло, на тлі небесної чорноти світло вогню здавалося стократ яскравішим, і палкі демонстранти дійшли до центру. Гучна процесія наштовхнулася біля університету на групу сп’янілих від ненависті мешканців, які збиралися на кільцевій дорозі чи не щотижня, щоб виганяти чужинців із міста погрозами та побиттям, а потім самовдоволено розходитися по домівках. Поліцейський ескорт відступив перед натиском моря смолоскипів і згрупувався відповідно до квапливо відданого наказу перед парламентом. Там поліція разом із армією виставила загороди, паркани, решітки, а також лінії охорони й чекала наближення розбурханого населення. Із усіх провулків і бічних вуличок до широкої ріки стікалися потоки демонстрантів, і їхня течія несла людей уперед. Роздратування, ненависть і жорстокість підганяли їх ізсередини. Дехто лишився лежати розпростертим на асфальті. Спецпризначенці зарядили зброю бойовими патронами. Цього вечора вони не гаятимуть час із гумовими кулями.
Персефону і Тіля заскочив стукіт у двері їхнього підвального приміщення. Ритмічне стакато енергійних ударів, супроводжуване знервованим, тремтливим голосом чоловіка, який умовляв їх поквапитися. Він-бо не хоче лишати свою автівку стояти надовго без нагляду за будівлею університету, де її припаркував, бо водій несе відповідальність за будь-яку шкоду, яку вчинили за його відсутності. Тіль вагався, чи відчиняти, і скептично запитував, щоб упевнитися, що цей чоловік — і справді той шофер, на якого вони очікують. Персефона зібрала свої речі й зітхнула, тож Тілю нічого не лишалося, як нарешті прочинити двері. Дівчина протиснулася в коридор повз нього, поки Тіль скористався нагодою останнього ковтка з однієї із пляшок комоду біля дверей. Його обпекло, його горло та піднебіння горіли, хоча вміст пляшки вже відстоявся й видихався. Він кинув її в кошик для паперу, де вона безшумно розбилася. Ані Персефона, ані водій, який, неспокійно видивляючись на вікна позаду Тіля, пітнів у червоно-синій прилиплій до тіла сорочці, не озирнулися. Шофер, від якого пахло вогнем, згорілим деревом, олією, сіркою, поспішив уперед, на вихід із підвалу й через двір університету до задніх дверей. За ними лежала знелюднена вулиця, і мертва осіння ніч була на позір подібна до усіх тих, що спливли після введення комендантської години. Лише хвіст диму й ревіння та гуркіт з іншого боку будівлі зраджували неспокій поснулого міста, виявляли його нічні жахи. Водія не було лише кілька хвилин, саме досить, щоб, повернувшись до лімузина, побачити вибите заднє скло. Чоловік вилаявся і рвонув на себе дверцята. Персефона і Тіль, щільно притиснувшись одне до одного, вмостилися на задньому сидінні. Іще одне місце зайняла боката валіза. Шофер натиснув на педаль газу так, що колеса завищали, ковзаючи шинами на мокрому асфальті. Тіль задумався, чи сказати відвезти його додому замість цієї безкорисної, бездумної вечірки. Але він проґавив слушну мить. Він обтрусив піджак у себе над колінами й вибив трохи пилу зі штанів. Глянувши на годинник на панелі приладів, він переконався, що в них іще вдосталь часу, хоча водій і зауважив, що йому доведеться зробити велику дугу, щоб об’їхати демонстрацію. Тіль не мав нічого проти запізнення. Можливо, короткі розмови вже вщухнуть, і вони з’являться якраз на бенкет. Удалині почувся постріл, хоч, може, то просто луснула шина.