побиватись і жили щастям хвилини. - Глянь, Галю, - обізвався поміж
жартами Рогоза до своєї нареченої, - яка чудова смуга на лимані од
сонця! - Справді, - відповіла дівчина, - неначе золотий килим, що ним
вистелена стежка в те чарівне царство, де всі будинки вкриті золотом,
а в садочках срібні яблука ростуть. Козак підсів до своєї нареченої і
пригорнув її. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке
радісне й чарівне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми
його одкладаємо? Нащо марнуємо дні? Дівчина глянула на нього з
коханням. - Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та
тільки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скоріше
поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала
свої очі. - Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам. - Про що ж
то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих і
з-поміж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й
Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений,
чемно вклонився старому, покірливо проказавши: - Хотіли ми, тату,
просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти. Старий
козак докірливо похитав головою. - Се ти, козаче, замість того, щоб
неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших
часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала
рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе
шлюб, козаче... та й Галя ще не перестаріла. Од такої відповіді Демко
засмутився і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до
плеча і поцілувала його в руку. Серце старого запорожця зразу
пом'якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він
сказав, сідаючи на землю: - Сядемо, діти, та поговоримо... Галя сіла
поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку. - Як
його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, - почав старий
запорожець, - коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?..
Поховали Матір-Січ? Молодий козак не хотів так легко піддаватись. - Та
що ж, тату... - сказав він. - Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі
не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують
деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав
головою. - Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки
лихо наше, що Січі вже немає... Не вперше руйновано Січ Запорозьку:
руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо
жива була душа козацька... Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили
її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука
пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано
після того, як залито кров'ю її шанці... Та смерть була б не
довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за
собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна,
а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними
руками задавили свою матір! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що
ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли
стати за свою правду і скорилися лихій долі? - Не знали ви, що робити?
- в запалі скрикнув Балан. - Та коли б за моїх часів був такий кошовий
отаман і така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнім тілом
у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за
козацьку волю й честь! От що! - От ви, тату, й у цьому мені дорікаєте
і до мене неприхильні стали... А ми ж мало не так і вчинили, як ви
говорите: ми скинули було всю старшину і обрали іншу, що згодилася
вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на
окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом і
сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут
було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того,
щоб обороняти Січ, посідало на човни, та й помандрувало на Дунай! -
Тяжке горе! Смерть козацькій волі! - Та через що ж, тату, смерть?
Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька - от і все. - А тут же?...
Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми від дідів-прадідів
обороняли і од бусурманів, і од поляків? Молодого козака дивувало, що
старий бідкався про степи. - А що має статися з степами? - сказав він.
- Степи несходимі... безкраї... їх ні переорати, ні кіньми випасти.
Хоч би й чужі люди понаходили сюди так і то на всіх вистачить землі і