лави порогів.
- Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молоді
козаки.
- Буду я говорити блазням... - пробубонів Петро. - Хіба з вас
будуть козаки?
- Ба ні, сину! - обізвався до Петра Гарабурда. - Так не годиться!
Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь
навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей
своїх.
І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:
- Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає
музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься
Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як
гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм
тілом раків, от що.
Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів
уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.
- Справді, неначе гуде! - скрикнув Іван.
- Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! -
сердито сказав Петро.
- А мені здалося, наче голосить! - обізвався Гнат,
- Та вже ж! - буркнув суворий козак. - То, мабуть, та дівка
голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!
- Ось бачите, дядьку, - звернувся він далі з докором до Гарабурди,
- які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та
голосить!
Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.
Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а
з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців
Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і
височенними окопами.
Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг
Кодацький.
Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і
врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили
до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи
то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де
Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек
нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще
мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли
жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту
піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва
боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете
й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже
заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.
- А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, - сказав
Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, -
та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак,
кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.
Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
- Митець ти, Петре! - обізвався Гарабурда. - Коли б не ти, то,
їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.
Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі,
перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед
очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом
Куликом посередині порогу.
Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба
під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася
козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.
- Жінки, бережіться змія! - гукнув він, коли під однією скелею
несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.
- Ох лихо, - скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.
- Який там змій! - обізвався Петро. - Нащо б ото я полохав жінок
та дітей!
- Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! -
провадив Люлька.
- Чули, чули ми! - обізвалися жінки. - І літає він, і людей хватає
та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!
Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали
на печеру.
- Бабські брехні! - пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у
люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб,
проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої
забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою
скелею.
Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною