Спав маєток. Спала Майя в своїй невеликій затишній кімнаті, і їй навіть не снився чорний пакетик з фотокопіями формул Сатіапала, той пакетик, що його, сам не знаючи чому, професор перед від’їздом витягнув з бумажника й запхнув у куток книжкової шафи.
Майї снилося море, — синє, веселе море. Вона не бачила його ніколи і тільки мріяла про це, а ось зараз стоїть на високій скелі, дихає на повні груди, і їй так легко-легко на серці.
Море шумить, шумить… Дивно. Казали, що воно гуркоче ритмічно, б’ючи валами об берег, а насправді ж — гуде монотонно, заспокійливо.
Мчать білі чайки над морем, купаються в променях ранкового сонця… Майя проводжає поглядом пташок і раптом згадує: їй треба щось зробити… кудись поїхати… А, до Андрія!.. Тільки ні: ось він іде, такий хороший, любий!.. Смішний: він гадає, що Майя спить — турсає її за плечі та ще й примовляє: «Вставай!», «Вставай!»
— Вставай!.. Вставай!.. — чує Майя, прокидаючись. — Лихо!
Це мати. Вона мовчки показує рукою за вікно, і Майя розуміє одразу все. Це — кінець. То не гуркіт моря, а галас юрби; то не хвилі б’ються об берег, а гримає каміння об залізну браму.
— Тато поїхав. Я наказала охоронникам не стріляти. Одягайся швидше — треба негайно залишити маєток.
— Гаразд, матусю…
Майя скочила з ліжка. Де сарі?.. Тьху ти напасть!.. Ну, то хай буде челі, — червоне челі нареченої. Ти принесло щастя, тебе треба зберегти.
І враз думка перескочила до Андрія: де ти, любий?.. Як добре, що ти поїхав звідси вчасно!.. Ти обов’язково спробував би зупинити людей, які втратили розсуд… І зупинив би!
Стривай, а хіба вона, Андрійова дружина, не гідна свого чоловіка?.. І хіба можна віддати на поталу сліпій ненависті найвищі досягнення людського розуму?!
Майя зупинилась на мить, зазирнула у дзеркало, посміхнулась сама до себе переможно і вибігла з кімнати.
— Куди ти, Майю? — скрикнула мати.
— Я зараз.
Дівчина бігла щодуху. Їй здавалося, що зараз відіграє роль кожна секунда.
Так воно й було насправді. Довгий путь до маєтку Сатіапала дещо охолодив войовничий запал натовпу. Той — охляв, а той — почав отямлюватись. Та на шляху постала перепона: високі мури, залізна брама. Тож геть перепону! Одчиняйте, бо буде гірше!
І ось на вершині муру з’явилась людина. Коли б то був озброєний охоронець, Сатіапал, Бертон, Лаптєв чи взагалі будь-хто з мужчин, на нього б затюкали, загикали, засипали б камінням та кулями.
Але ні, натовп побачив струнку красиву дівчину. В червоному челі, залита промінням ранкового сонця, вона була, як квітка, що пробила цеглу і цемент і піднялася над муром високо в небо.
Замовкали горлани. Не гупало каміння в браму. Тиша, благодатна тиша котилася хвилями по натовпу.
— Люди!.. — Майя підійшла аж до краю стіни. — Індійці!.. Чого ви хочете?.. Мій батько завинив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі комори, всі шухляди. Беріть, що хочете. Не чіпайте тільки лабораторій. Можна відновити все: будинки, машини, одяг і обстановку, — але людської думки не відновиш. Заприсягаюсь вам, що раджа Сатіапал не вчинив жодному з вас нічого лихого і прагнув принести тільки хороше. Заприсягаюсь усім, що є найсвятішого в світі!.. Дивіться: на мені червоне челі. Я ще не знаю навіть обіймів мого чоловіка, але я заприсягаюсь моїм коханням і моїм життям, що я кажу правду!.. І коли жоден з вас ніколи не кохав, убийте мене!.. Я зараз спущусь і одчиню ворота. Заходьте як друзі. Будьте гостями.
В її голосі було стільки пристрасті, стільки чистої віри в справедливість, що сотні людей понурились, обм’якли і вже ладні були стати справді людьми. Ще одна секунда… Ще одна мить…
Та серед сотень знайшовся один, якому начхати було на червоне челі, на дівоче кохання, на всі людські принципи.
Мулла Ібрагім, — він же містер Кроссман, він же Поль Куртьє, він же ще десятки прізвищ, — повільно підвів рушницю і старанно націлився.
І Майя зрозуміла: оце й справді кінець. Прощай, ясне сонечко, прощайте, любі мрії, прощай, коханий, хай щастить тобі завжди!
Гримнув постріл. Схитнулась, впала дівчина. Заверещав хтось: «Вперед, в ім’я Аллаха!»
І загуркотіло, зашуміло, загриміло…
Криваве полум’я, чорний дим… Потьмарився білий світ, запнуло його траурною биндою.
Розділ ХХV
НА ВУЗЬКІЙ СТЕЖЦІ
Мотор кашлянув у останній раз і замовк. Шофер кинувся до карбюратора, щось крутив, штрикав, а потім плюнув і люто почухав потилицю: