— Нема бензину. Забув долити.
Нема бензину! І це — за тридцять кілометрів від маєтку Сатіапала, тоді, коли дорога кожна хвилина!
Сліпий, дурний випадок! Та вже краще було б їхати на сатіапалівській чортопхайці. Так ні ж — гадав, що доїде швидше.
— Самум!..
Пес підняв голову і подивився просто в очі Андрієві розумним, майже людським поглядом.
— Самум, ходімо!.. А на вас, Іване Івановичу, я на кладу стягнення.
— Єсть одержати стягнення! — коноплястий хлопчина шмигнув носом і нахнюпився.
Ой, як боліло серце у Андрія!.. Не передчуття, ні, — к бісу всяку магію: і чорну, і білу, і смугасту! Власні очі бачили палаючі селища, власні вуха чули стогін помираючих по тому шляху, де пройшла божевільна юрба.
Він зіткнувся з цією юрбою увечері, коли їхав з маєтку Сатіапала. Тоді це був мирний гурт людей, які йшли кудись у своїх справах. Ніхто навіть не знав, що це навабганджці.
Коли почала здихати худоба в Навабганджі, перелякані селяни звернулися до радянських лікарів, а самі, добре пам’ятаючи епідемії чуми, готові були податися навтіки.
Члени експедиції самотужки зганяли худобу до загонів, відділяли хворих тварин від здорових, намагалися лікувати.
Несподіваний розмах епізоотії, одночасність захворювання багатьох тварин наводили на думку, що тут пахне диверсією, але, зрештою, не було часу дошукуватися причин. Всі — від епідеміологів до хірурга — обернулися на ветеринарів. Протягом цілої ночі ніхто з членів експедиції не заплющив очей.
А раннім ранком до табору приповз важко поранений навабганджець і розповів, що сталося вночі по дорозі до маєтку Сатіапала.
— Їдь! — наказав Калинніков. — Негайно їдь! Рятуй Майю і не встрявай до інших справ.
І ось він «їде». На своїх двох. Добре, що хоч поруч вірний Самум. Як він скиглив учора, коли Майя наказала йому сідати в машину! Наче благав: сідай і ти… Ну, навіщо ж ти, люба, не захотіла поїхати?
Все вище підбивалося сонце, а дорога усе петляла поміж джунглів, і здавалось, не буде їй кінця-краю. Та ось раптом Андрій помітив попереду вантажну автомашину. Вона була зовсім ціла, тільки з вибитим переднім склом.
«А може, й тут немає бензину?»
Андрій підбіг до грузовика, заліз до кабіни, повернув вимикач і невміло натиснув на стартер. Гучно, потужно заревів мотор.
Лише кілька разів за своє життя, задля забавки, сідав Андрій за руль автомашини. Він ніколи не захоплювався технікою і навіть не сподівався, що, можливо, колись доведеться гірко каятись в цьому.
Ех, коли б уміння!.. Розвернувся б хвацько на шосе, газонув би та й опинився б за чверть години аж у маєтку!
А може, спробувати?.. Як там… натиснути на педаль зчеплення… ввімкнути швидкість… дати газ…
Він дав газ. Він ввімкнув швидкість. Загуркотіло, заверещало, гримнуло… Біс його знає,— може, в цю мить щось руйнувалося, трощилося, готове було вибухнути, але ж машина таки зрушила з місця і полізла просто в кущі, — уперта, сильна, зла.
Андрій гарячково перебирав прутки баранки: та ніж, клята, ліворуч, ліворуч! Скреготіло дрюччя по бортах, ревів, аж захлинався мотор. Подерлась машина уздовж канави, стала майже сторчма.
І в цю мить просто перед себе Андрій побачив мертвого Хінчінбрука. Тільки побачив, бо мозок, зосереджений на одному, був неспроможний фіксувати й аналізувати. Грузовик ще раз хитнувся, підстрибнув і вискочив на шосе, розвернувшись у напрямку до маєтку Сатіапала.
За якими правилами вуличного руху їхав Андрій, як йому вдалося не врізатися в дерево чи стовп на повороті, не звалитися з мосту в воду, не перевернутися, не заскочити кудись в болото — він так ніколи й не міг зрозуміти. Кожна машина має цілком визначені можливості і за межі своїх кінських сил не переступить. А людські сили невичерпні. В найвідповідальніші хвилини свого життя людина здатна творити чудеса.
З гуркотом, з деренчанням, петляючи від кювета до кювета, мчала машина по шосе, і її було чути дуже далеко.
Зачувши той гуркіт, зустрічні прожогом втікали в кущі. Може, поліція?.. Може, військо?.. Тікай, ховайся, — наближається розплата!
Маєток Сатіапала був останньою жертвою кривавого шалу. Вичерпалась енергія, втихомирились підбурювачі. Важке похмілля спадало на людей, розчавлювало їх, примушувало сторонитися одне одного і вбачати недругів у колишніх спільниках.
Жодна людина не спинила машини, жодна людина не визирнула на шосе.
А для Андрія оце безлюддя було страшнішим за зустріч з озброєним натовпом. Невже пізно? Невже загинуло все?
Через розбите переднє скло потягнуло їдким димом, між деревами тріпнувся кривавочорний факел вогню.