Довго стояв росіянин на березі річки, а потім щось сказав і махнув рукою.
Зірвався з місця і коричньовий пес. Одним стрибком доскочив шосе. Зриваючи лапами пил, помчав дорогою.
Чарлі зловтішно посміхнувся: все йшло на добре! Тільки треба вже діяти на певність.
Тихесенько, по-зміїному, він плазував до того пагорка. Зупинявся. Прислухався. І знову повз.
Мабуть, у росіянина заболіли ноги. Він спочатку сів, а потім і ліг горілиць.
Останній промінь сонця креснув по його обличчю і пішов плазом донизу, заплутався в чагарнику та й сконав.
Чарлі напружився, стрибнув уперед… і встромив ніж у пружне тіло…
Тільки що це?.. Від такого удару мертвим падав кожен. А цей росіянин — схопився. Він так стиснув Бертонові шию, аж тому запаморочилась голова.
…І почалась остання, невимовно страшна боротьба двох людей — здорового й пораненого. Скільки вона тривала — Бертон не знав, бо й сам подеколи ледве не втрачав свідомість.
Та ось на його шиї послабшав зашморг. Бертон з силою одштовхнув Лаптєва і нахилився, щоб підняти ніж.
Він не бачив, що сюди, навпростець, мовчки, у сірому присмерку біжить коричньовий пес. В його зубах, як вогник, жеврів шматок червоної шовкової тканини.
Бертон замахнувся ножем… і раптом відчув, як у його в’язи ззаду вп’ялися гострі зуби. Він похитнувся, упав. Кудись штрикав ножем, кричав, борсався, а потім притих і замовк.
Вони лежали поруч — мертвий Бертон і важко поранений коричньовий пес.
ЕПІЛОГ
Індіє моя, далекий сонячний краю! Я хотів би писати про світле та хороше: оспівувати твоє безмежно високе небо і усипану квітами землю, змальовувати мармурове мереживо старовинних палаців і бетоновані греблі ново-будов-гідростанцій, говорити про щасливих людей, які мирно працюють у своїй мирній країні…
Тільки ні, про це напише хтось інший. Я не можу забувати страшної хронології голоду в Індії; у мене в вухах досі лунає стогін жертв мусульмансько-індуської різанини, а перед очима невідступно стоїть дівчина в червоному челі, — люба, ніжна пташка, яка вирвалась із клітки, злетіла високо в небо та й упала, підтята кулею найманого вбивці.
Я люблю її, оту дівчину, за серйозну наївність, незрадливу вірність, сильні поривання, — люблю, як свою мрію, як втілення вічної юності.
Ні, Майя не була прообразом майбутньої Індії. Серед численних молодих пагінців, які тяглися до світла, вона виявилась найслабкішим, — загинула, впала… І вже про неї забули, так наче й не жила вона на світі.
Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала. Порозбирали мешканці довколишніх селищ каміння з середньовічних мурів маєтку. Там, де стояла колись велична брама, тепер лишився крутий горб, що заріс рясними червоними квітками. Називають той горб «горбом червоного челі», а звідки пішла та назва, вже не кожен і знає. Свідків вересневих подій 1946 року майже не лишилось: Навабгандж і ще кілька селищ спалені і зруйновані дощенту; індуси з них повтікали до, власне, Індії, а тут, у Східній Бенгалії, нині інша держава — Пакистан.
Складними, плутаними й кривавими шляхами ішла Індія до свого визволення. Навіть після 15 серпня 1947 року, коли було урочисто проголошено про поділ країни на два домініони, англійці спровокували в Пенджабі таку різанину між індусами, мусульманами та сікхами, якої досі не знала історія. Загинуло понад п’ятсот тисяч чоловік, розвіялось димом сотні сіл і десятки міст. Такий був останній акт колонізаторів-англійців, подяка багатостраждальній Індії за все те, що вона дала Англії.
…Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала, буйним чагарником заростає місце, де колись стояв Навабгандж, а старий Джоші не може навіть повернутися до рідного краю, щоб спокійно там померти. Джоші втік із Східної Бенгалії, тобто з Пакистану, до Індійської республіки. І, може, все було б гаразд, коли б не старість.
Велике місто Калькутта. Красиве. Багате… Але старому та немічному скрізь скрутно.
Чим живе старий Джоші, як досі не помер з голоду, він і сам не знає. Але таки живе і житиме, бо є в нього мета, яка підтримує його на світі.
Щодня виходить Джоші до причалів калькуттського порту і тоскно позирає в далечінь. Він чекає, що ось-ось із-за повороту ріки Хуглі виткнеться білий-білий океанський пароплав, на якому приїде той, хто зараз найпотрібніший.
За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.