— Пане Сатіапал… — відчуваючи щораз більше роздратування, доцент провів рукою по мокрому вбранні. — Де я можу хоча б викрутити свій одяг?
Професор здригнувся:
— Пробачте, пане доцент, я зовсім з’їхав з глузду. Будь ласка, пройдіть он в ту кімнату. На стільці лежить приготований для вас одяг. Він буде на вас тіснуватий, але тут я вже нічого вдіяти не можу.
Справді: в невеликій кімнаті було приготоване все, щоб людина могла привести себе до ладу після тривалої подорожі.
Лаптєв швидко переодягнувся і вийшов з твердим наміром примусити Сатіапала одразу ж показати хвору.
Професор стояв біля столу, тримаючи в руках слоїк з білим порошком.
— Сідайте, пане доцент. Нам треба поговорити серйозно.
З ним сталася якась дивна зміна. Його очі блищали сухо й владно.
— Я зовсім не такий дурник, як вам здалося. Я не вірю в «тримурті» — трійцю богів індуїзму: Брахму, Вішну та Шіву. Не вірю з переселення душ. Я переконаний матеріаліст і знаю, що чудес на світі не буває. У моєї дружини — пухлина мозку. Я, старий дурень, рятував од неминучої смерті інших, прокладав нові стежки у медицині і не міг розпізнати зачатків хвороби у найдорожчої для мене людини. А тепер уже пізно. Власне, не пізно, ні Але таку операцію може зробити один чоловік у світі — я. І я б зробив її кому завгодно, тільки не власній дружині. В мене не підніметься рука розкрити їй череп. Порятунку для хворої немає. На неї чекає смерть в страшних муках.
Сатіапал підняв слоїк з порошком, подивився на нього так, наче ніколи не бачив, і поставив знову на стіл. Сказав глухо:
— Вчора я вирішив отруїти свою дружину. Не міг… Я знаю: ви вб’єте її. Але хай так: оперуйте! Ще не бачачи вас, вона повірила, що ви зарадите лихові. Це дасть можливість…
— Забити людину, скориставшись з її довіри?
Професор замовк і похнюпився.
У Лаптєва аж кипіло все в душі, йому дуже хотілося дати Сатіапалові ляпаса, вигукнути щось образливе, нищівне. Та він тільки глузливо похитав головою й сказав:
— Приготуйте хвору до операції. Я, звісно, не єдиний у світі хірург, але й мені доводилося оперувати мозок людини. До того ж, на передньому краї, під артилерійським вогнем ворога. Аналізи, пане професоре!
Сатіапал мовчки витяг з шухляди папку і простягнув доцентові.
Лаптєв уважно вивчив історію хвороби. Хаотичні записи латинською мовою характеризували скоріше не страждання хворої, а психічний стан лікаря.
— Облиште! — роздратовано сказав Сатіапал. — Все це ні до чого.
— Я хочу побачити хвору.
— Ваше право.
Професор провів Лаптєва через невелику кімнатку-передпокій і одчинив двері:
— Прошу.
На дерев’яному ліжкові лежала з заплющеними очима ще нестара, але дуже виснажена жінка. Поруч неї, склавши руки на колінах і скорботно схиливши голову, сиділа молода струнка дівчина в «сарі» — звичайному одязі індійських жінок. Зачувши кроки, вона швидко обернулась, злякано накинула на голе плече шарф і підвелась.
— Здрастуйте! — сказала вона російською мовою, дуже тихо, майже пошепки. Лаптєв відповів мовчазним поклоном.
— Йди, Майю! — наказав Сатіапал.
Хвора поворухнулась, покликала стривожено:
— Іване, ти?
Сатіапал сів на ліжко й узяв її тонку суху руку.
— Іване, він не приїхав?
— Приїхав, люба.
Вражений дивним зверненням хворої до свого чоловіка, Лаптєв аж тепер звернув увагу, що цей діалог відбувається на чистій російській мові. Отже, дружина індійського раджі — росіянка?!.. Так ось чому вона зажадала бачити російського лікаря!
— Я приїхав, пані. Сьогодні я вас оперую, а за два тижні ви цілком одужаєте.
— Де ви?.. — хвора, обмацуючи руками повітря, поводила головою. — Я стала зовсім погано бачити… Тобто я не бачу нічого…
«Пухлина тисне на зорові центри… — фіксував Лаптєв. — А може, навіть зруйнувала їх».
Він узяв хвору за руку, професійним рухом намацуючи пульс. Серце хворої билося прискорено й уривчасто. Кепська справа!
— Скільки вам років, пане лікарю?
— Тридцять п’ять.
— І ви… — вона затнулась.
— Так, я зробив кілька подібних операцій. Всі вони скінчилися вдало… Пробачте, мені треба вас оглянути.
Огляд ствердив: становище хворої майже безнадійне. Навряд чи вона витримає тривалу й важку операцію. Хвора, мабуть, розуміла це й сама.
— Я дуже хотіла б ще хоч раз глянути на Росію… Тільки глянути… А тоді можна було б померти…