Біля самісінького Едгарового вуха пролунав голос:
– Як справи, Командире?
Це запитував Помічник, що сидів у далекій рубці, і голос у нього ледь тремтів від хвилювання.
– Як справи? – задумливо перепитав Едгар і замовк.
Він відклав убік бортжурнал, дістав із кишені цигарки й підвівся. Він підвівся, розпростуючи зсудомлені плечі, і тоді попідводилися й решта всі. Ледь чутно шелестіло в гаю листя, дедалі яскравішали в небі чужі зірки, і велетенська вежа космічного корабля тьмяно відбивала їхнє сяйво.
– Як справи? – іще раз перепитав Едгар і поглянув на своїх супутників. – Будемо ремонтуватися. Ретельно ремонтуватися.
Він поплескав рукою по дверцях всюдихода – всюдихід озвався тихим сумним звуком – і неквапливо додав:
– Доведеться долати дуже довгий шлях.
А хочете почути одне невеличке висловлювання, можливо, не зовсім доречне, а втім, досить переконливе? І не вигадане, а цитоване. Без посилання на джерело, бо наша розповідь не монографія, а... А що! Важко визначити...
Так от, цитата:
“Людина живе і функціонує не лише у просторі й часі реального фізичного суспільного світу, а ще й у своїх особистих просторі й часі, в просторі й часі, що залежать від неї, нею-таки й обумовлених, без неї неможливих, проте об’єктивно реальних так само, як об’єктивно реально існує сама людина”.
Переконливо?
Едгар сидів на дивані й про щось міркував, а на екрані вже йшла передача “Нумо, дівчата!”, й чарівні та привабливі дівчата, сліпуче усміхаючись, змагалися – хто швидше приготує пельмені, і вічно молодий ведучий коментував їхні спритні рухи.
Едгар просидів іще трохи, потім виключив телевізор і вийшов з кімнати. Постояв трохи в передпокої, начебто сподівався на щось, та намарне.
– Вперед! – неголосно мовив він і пішов з дому.
Слово “вперед” у даному випадку анічогісінько не означало, бо він точнісінько так само міг би сказати “назад”. І щодо часу, і щодо простору. Або – “вбік”.
Неподалік від дому був досить великий парк культури й відпочинку, й Едгар подався саме туди.
Вже зовсім розвиднілося, синіло небо, світило сонце, рінь на стежечках була мокра, і геть усього навкруги доторкнулися метаморфози, тож саме час було б подібно до Овідія (“подібно”, певна річ, за формою, а не за силою виразу) розповісти “про тіла, в нові форми обернені”, – та з цим можна зачекати. Їй же богу, нікуди квапитись.
І Едгар не квапився. Він проминув “Чортове колесо” й атракціон “Автодром”, що не працював цієї ранньої години, проминув літню естраду й гойдалку, почитав газети на стенді й сів на лаву, де було сухіше, підсмикав шарф на підборіддя, застромив руки в кишені й хтозна про що задумався, дивлячись на червоні пелюстки, що пообпадали з чийогось букета на мокру рінь. Мабуть, ішов хтось раненько в гості й насмітив пелюстками.
А може, Едгар задумався саме про пелюстки.
Так кортить поміркувати про вірогідність тих або інших подій у континуумі, та навряд щоб це вийшло, бо за деревами з’явилась якась особа з відбитком похмільного страждання на обличчі, і особа ця неодмінно підійде до Едгара й попросить закурити і, напевно, поскаржиться на нелегку долю – й історію про пелюстки так і не буде розказано.
Виникнув якось в одній з точок континуума дуже непривітний ранок. Небо без будь-якого просвітку безнадійно сірішало, вогкий вітер брижив руді плями калюж, а негустий гайок на пагорку здавався вицвілою картиною, намальованою пензлем нездарого художника. Була звичайнісінька похмура Днина. Була осінь.
Дощ не склепив уночі очей і перетворив путівець на два нескінченні ланцюжки калюж. Між калюжами розгасло коричневе болото, і йти можна було тільки порослим жухлою травою узбіччям.
Він так і йшов. Він ішов осіннього похмурого ранку, щулячись від вітру, раз у раз послизаючись і сповзаючи чобітьми в коричневу грязюку, йшов, неуважно позираючи на гайок, ніби намальований нездарим художником.
Він ішов, не маючи певної мети. Був у відпустці. Попрощавсь із співробітниками, переночував у своїй холостяцькій міській квартирі, а вранці сів до керма й приїхав сюди.
Чого сюди? Та, певне, того, що колись давно, років дванадцять тому, ще студентом, він, як то кажуть, брав у цих краях участь у сільськогосподарських роботах. Стояла така ж похмура осінь, дощило, та тільки був він тоді не сам, а було їх п’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат, і ввечері, повернувшись із картопляного поля і нашвидкуруч поївши чогось, вони ходили сільськими околицями й співали під гітару або танцювали в непоказному клубі, такі незграбні в чоботях і ватянках...