Коли він прокинувся вночі, дощу й музики вже не чутно було, і лише будильник квапливо відраховував час, відраховував машинально і розмірено, хтозна для кого й нащо.
Він сидів, обхопивши коліна руками, сидів у цілковитій темряві й милувався прекрасним обличчям. А тоді обличчя щезло, і він зрозумів, що воно йому приснилося. І, зрозумівши це, він згадав сон, власне, не сон, а той його уривок, який тільки й здатна втримати пам’ять, адже все інше неодмінно забувається, тільки-но прокинешся.
Уривок сну був чіткий і виразний. Йому щойно снилося прекрасне жіноче обличчя, схоже на обличчя Юдіф, яким зобразив його великий Джорджоне.
Він згадав слова, що їх прошепотіли Юдіфині уста.
“Я – Летюча зірка Барнарда”, – прошепотіли Юдіфині уста.
Він сидів у темряві й сумно усміхався. Він знав, що ці уста могли вимовити й інше ім’я. Аеліта. Або Та, що біжить по хвилях. Адже уві сні все можливе. Уві сні ми прилучаємося до клаптиків якоїсь іншої реальності, яка тільки в них і здатна виявити себе, щоб зникнути вранці.
Він сумно усміхався, втупивши погляд у темряву. Ранок був такий же сірий, як і вчора, він поволі просочувавсь до кімнати, витіснивши темряву, і небо іще щільніше притулилося до землі, начебто прагнуло розчинити її у своїй сірості.
Він попрощався з бабцею Шурою й відчинив дверцята автомобіля. Мотор радісно загурчав, а потім замуркотів тихо й задоволено.
Він їхав звідси без жалю.
Він дивився тільки на дорогу, на коричневе болото, що його розпорскували колеса “Москвича”. Він не хотів уже бачити далекої смуги лісу, не хотів бачити незатишні голі поля й забризкані грязюкою колгоспні ваговози. Щоправда, попереду його не чекало ніщо обнадійливе, та місто є місто: воно одразу задурманить наркозом своїх вулиць і кінотеатрів, обплутає тенетами телефонних дзвінків, прив’яже до себе тисячами очей, заворожить випадковою зустріччю у трамваї, коли в тісняві задньої площадки стоїш обличчям до обличчя й нікуди не дінешся, втопить у безтурботних сутінках, розцяцькованих вогнями реклам. Місто запропонує себе як ліки, може, трішечки гіркі, але надійні. Місто є місто, хоча інколи від нього доводиться втікати.
Вибоїстий путівець доповз нарешті до шосе. Едгар виїхав на мокрий асфальт і з почуттям полегкості надав швидкості.
Й одразу ж зрозумів, що не слід було поспішати. Бо на шосе, просто перед “Москвичем”, що набирав швидкості, стояла та сама, схожа на Юдіф, якою вона уявлялася великому італійцеві, та сама, що прошепотіла вночі кілька дивовижних слів.
Він устиг загальмувати й різко повернути кермо. Машина ковзнула до узбіччя, пірнула в кювет. Він боляче вдарився грудьми й на якусь мить знепритомнів.
Коли він розплющив очі, та, що називала себе Летючою зіркою Барнарда, нерухомо стояла на безлюдній дорозі в ролі Юдіф: голова трохи нахилена до плеча, очі затуплені в мокрий асфальт.
Він вийшов під дрібненький осінній дощ і подивився навкруги. Поля, поля, безлюдне шосе й низькі хмари. І вона. Стояла в позі Юдіф у білому вбранні, що приховувало обриси її фігури, і лише обличчя чітко вирізнялося на тлі білої хмари, такої чудної у сірому світлі полохливого ранку.
В грудях боліло, і він сперся рукою на мокрий капот.
– Ну, то й що? – неголосно спитав він.
Він не сподівався, що почує якусь відповідь – бо ж летючі зірки не розмовляють з людьми.
– Я шукаю Ельзору, – відповіла вона. Відповіла, начебто проспівала три слова з невідомої пісні.
– Нащо? – знов спитав він, жахаючись на саму думку: зараз вона щезне – й доведеться їхати далі, до надійного наркозу міста.
– Я дуже давно шукаю Ельзору, – залунала журлива музика, складаючись у свідомості в слова. – Дуже давно. Кожен повинен знайти Ельзору. Де вона?..
– Ельзора... – мовив він. – Певне, там же, де й Ельдорадо. Навіть назви схожі.
– Не розумію... Не розумію, – співала біла хмара з приголомшливим людським обличчям. – Я збилася з дороги й дуже давно шукаю Ельзору. Де вона?
Він з тугою, що враз різонула його по серцю, подумав, що закуняв за кермом і треба якомога швидше загальмувати. Поки не сталося лиха...
– Я не знаю, – втомлено відповів він.
А хмара співала й співала про довгі блукання, про холод космосу й тепле дихання далеких планет. Про те, як тяжко й сумно шукати, шукати безнастанно й довго, шукати і не знаходити. Про те, що треба шукати. Що треба, неодмінно треба знайти, знайти, знайти...
Він слухав і думав, що колись вона вже була тут і співала великому італійцеві про невідому Ельзору, і той так само не зміг нічого їй відповісти.