Едгар постояв скільки годилося в черзі, взяв кухоль пива й рушив уздовж столів, шукаючи поглядом Похмільну Особу, І, звісно, скоро її виявив. Особа привітно махнула майже порожнім уже кухлем і посунулася, звільняючи простір, і тим самим претендуючи на те, що забере якийсь час. Едгар прийняв запрошення.
Втім, Особа була вже не похмільною, а просто неголеною. Відбиток страждання розтанув під впливом пива, як тане під промінням сонця відбиток з воску.
Як тануть відбитки з воску, Едгар, чесно кажучи, не бачив ніколи, та припускав, що саме так вони й тануть.
– Непогане пивце, – зауважила Похмільна Особа (так уже й називатимемо її). – Щойно завезли, я бачив.
Едгар надпив ковток і кивнув на знак згоди.
– А чиї ви тоді вірші декламували? – поцікавився він, щоб підтримати розмову. Хоча він, певна річ, знав, чиї то були вірші.
Похмільна Особа поставила кухоль, стенула плечима й байдужісінько вирекла:
– Свої, звісно. А чиї ж іще? Чужі вірші нехай актори декламують.
– Хоч би й погані, та свої, – резюмував Едгар, неуважливо позираючи навкруги.
В “Склепику” стояв гомін голосів, дзенькіт кухлів, над прилавком височів бармен, примудряючись водночас керувати знаряддями виробництва і дивитися телевізор, під стелею зависнув тютюновий дим, застилаючи табличку “Не курити”, крадькома, озираючись на всі боки, наливали червоне (у ті часи таке було ще можливе), і стара жінка з тацею, щось невдоволено бурмочучи, змітала зі столів і полиць луску” клапті газет і корки.
До речі, Інопланетний Розум, що довгенько спостерігав за нами і чимало про нас зрозумівши, спасував перед за* гадкою “Вербичок” та “Світанків” і, лайнувшись, відбув собі у свої зоряні сфери, бо виявилося, що дечого в нас йому не вгризти.
П. О. ще раз припала до кухля і хитрувато зиркнула на Едгара.
– Як ти ставишся до масок, земляче?
– А! – Едгар кивнув, що розуміє, про що йдеться. – Можна. Залюбки послухаю. Збоку ж це цікавіше.
Він навіть заплющив очі, приготувавшись слухати.
– Рано-вранці, підвівшись, перед дзеркалом ставши, тручи скроні свої, він завжди в задуму тяжку поринає, роздивляючись маски, що висять просто поряд: він їх мовчки вивчає, – ну й проникливий погляд: може, ця ось підійде? Легковажна? Як же вибрати, – адже, може, таки поважна? Чи без роздумів обирати байдужість? Ну, сьогодні чай у поета, вдягну цю, буде добра прикмета, – філософську: на чолі всі надії пусті і недужі. Та ще й профіль так гарно різьбили. “Завтра ту я побачу, з балету. Спокуса. Ні, ліпше дрібку кохання й трішки муки в житті пустому. А для тої, що вчора була, личить більше утома”. Невелике зусилля – і маску потрібну вдягнув.
...Пізно ввечері маску скидає і, знесилівши, в задумі стає перед дзеркалом: прикипить до люстра на стіні, ніби щось шукає в далині. Може, мовчки замість маски прагне щось знайти? Бо ж де маска була – там ніщо. Порожнеча...
Ці слова Едгар, напевне, згадував, бо коли він розплющив очі, то виявив, що П. О. вже пхається без черги по пиво.
– Добре пиво, земляче, – знов сповістила П. О., повертаючись на своє місце. – А вчора я перебрав якоїсь гидоти. Ну, справжнісінька тобі хроносинкластична інфандибула в голові утворилася!
Хроносинкластична інфандибула – це з роману письменника Курта Воннегута-молодшого “Титанові Сирени”. Гарно звучить. Соковито. Майже як континуум.
– Справжнісінька хроносинкластична інфандибула! – ще раз смачно мовила П. О. – Випадання з простору і часу.
І, подумавши трохи, гірко додала:
– З неодмінним впаданням по якомусь часі.
Едгар спокійно пив пиво. Розмірено, з паузою після кожного ковтка.
– Продаю сюжетець, – раптом довірчо, розстебнувши пальто і збивши шапку на потилицю, повідомила Похмільна Особа. – За троячку. Задурно. Можна з прологом і епілогом. Можна без. Можна у віршах. Рими гарантую.