Тут зірки були чистіші й ясніші, та й якісь ближчі... Їх не могли сполохати ні гучні голоси, ні коловорот електрогітар з танцмайданчика, ні зойк пожежних машин. Тут були тільки він та зірки. Нечутно тріпотів живий космос, і знов щось, ніби промайнувши, змінилося в світі. Тіло поривалося догори, прагнучи доторкнутися до зіркового пилу, розчинитись у тиші, що перетворилась на тишу космічних глибин, шерех близького лісу злився з голосами далеких світів, що линули Всесвітом, – і він мало не заплакав з досади, коли виявилося, що скутість не зникла.
А проте впевненість, що він зможе, хоч і не тепер, а однаково зможе, ще більше зміцніла в ньому.
Він примружив очі – й сріблясті ниточки простяглися між його обличчям і небом і зірки враз прикували його до себе. Світ звично змінився, перетворившись на своє ледь розпливчасте відображення, змістилися й затремтіли контури сосон, а павутина зірок сповивала його дедалі міцніше й міцніше. Скоряючись її притяганню, він підвівся й скам’янів, усім тілом пориваючись угору.
І – сталося! Він навіть не здивувався, бо надто часто і виразно уявляв собі цю мить. Він не відчував уже під ногами землі й начебто чимраз вище й вище піднімався по тонкій, але дуже міцній нитці, пронизував простір, збігав невидимим руслом у чорну далину.
Як це, виявляється, просто! Треба було давно-давно здогадатися примружити очі, щоб зірки притягли його до себе. Як просто!
Куди щез земний вечір? Він бачив світ начебто крізь тонесенькі червоні пелюстки, що тріпотіли в нього перед очима, лагідно торкаючись до обличчя. Ось воно – неземне... За пелюстками він, примружившись, розгледів химерне море блідо-червоних квітів, що линули в зеленавій неяскравості чужого неба. Навкруги – то тут, то там – спалахували багряні кулі; вони то з’являлися, то зникали, розтікалися колами, мінилися, як візерунки в калейдоскопі...
Не втримавшись, він широко розплющив очі, хоча звідкись знав, що робити цього не можна і блідо-червона долина враз потьмяніла, зжужмилась і стала розчинятись у мороці, який наринув невідь звідки. Він квапливо нахилився й зірвав блідо-червону квітку, пальці його стислися так, що ніяка сила не здолала б видерти з них тоненьку стеблинку.
І все. Казкова долина щезла, очі заплющились, і до повік доторкнулася спершу миттєва минущість холоду чорних порожнеч, а тоді – тепле, просочене запахом живиці, повітря.
– Що ви робите тут, любий Едгаре?
Голос був ласкавий і стривожений.
Він здригнувся й розплющив очі. Й роздивився в сутіні знайому сукню та невиразні обриси здивованого обличчя.
– А ви? – помовчавши, спитав він, і далі стискаючи тоненьку стеблинку.
– Гуляю, – відповіла Юдіф. – Я люблю тут гуляти.
Він стояв мовчазний, дослухаючись до шереху зірок.
– Що з вами, Едгаре?
Він повільно підняв обличчя до неба.
– Щойно я був серед зірок...
Юдіф зачаїла подих.
– Я був десь там. Там квіти. Багато квітів, ти ж знаєш. Твоїх квітів. Аж до обрію. Дивись...
Він навіть не зауважив, що перейшов на “ти”, і підніс їй до обличчя руку з неземною квіткою, і Юдіф, подавшись уперед, втупила погляд у те, що стискали його пальці.
“Та це ж звичайнісінька волошка”, – скаже вона зараз. Скаже трохи розчаровано.
– Так це ж звичайнісінька... – почала була Юдіф і враз замовкла, пильно подивилася на нього, перевела погляд на його розкриту долоню – і раптом ніжно провела рукою по його щоці.
І – відсторонилась, і відвернулась, і пішла змережаною копитами піщаною доріжкою, і зникла в теплій сутіні.
Він випустив тонку стеблинку й прошепотів, відчуваючи на щоці миттєвий доторк ледь шерехатої долоні:
– Юдіф...
Тихо шелестіли сосни. А може – зірки.
Посвітлішало, за спиною в Едгара гучнішав гул тролейбусів, і цокотіли по асфальту підбори, і грюкали двері магазину.
Він стояв проти свого відображення в дзеркальній вітрині гастронома. Відображення кивнуло йому й усміхнулося кутиками уст. Едгар, схиливши голову набік, роздивлявся його, а Відображення й далі ледь помітно усміхалося. Відображення виказувало задоволення Едгаром.
Відображення дуже схоже було на того, кого ми домовилися називати Едгаром. Воно носило таку саму захисного кольору куртку з блискучими застібками, такий самий червоно-зелено-синій шарф і так само було простоволосе. Відображення споріднювало з Едгаром худорляве обличчя, маленькі акуратні губи, ніс, що схожий був у профіль на качачий, глибоко посаджені карі очі і радше темне, аніж ясне волосся. До особливих прикмет Відображення й Едгара можна віднести таку деталь: одна повіка в них опускалася нижче, ніж друга, тільки у Відображення це стосувалося лівого ока, а в Едагара – правого. Як Відображення, так і Едгар мали десь близько тридцяти років; радше – понад, аніж – до. На такі літа вони виглядали, і такий був їхній біологічний вік.