А тоді, того літа, все складалося для нього дуже щасливо. Відпустку йому дали в липні – кращого й не побажаєш! – квиток на літак він дістав, простоявши в черзі якісь там три години, і погода на півдні, за повідомленням інформаційної програми “Час”, мала бути якнайкраща.
Коли політ на невеличкому Ан-2 минувся без звичної хитавиці, Едгар (його тоді, зрозуміло, звали не Едгаром) так упевнився у сприятливому для нього розташуванні світил, що в нього не виникало сумніву щодо успішного розв’язання проблеми з ночівлею. А прибув він до цього невеличкого райцентру на березі моря без путівки, “дикуном”, як порадили йому його співробітники, що відпочивали там торік.
І коли, як йому й казали, на виході з аеропорту його оточили кілька жінок, одна поперед одної пропонуючи кімнату з вікнами на море, він нарешті зрозумів, що в житті настала смуга удач.
Він пройшов з тіткою Ніною безлюдними вулицями, забудованими ошатними одноповерховими будиночками, і опинився в омріяній кімнатці, з вікон якої справді видно було сріблясту морську гладінь.
Він робив абсолютно те саме, що й сотні інших відпочиваючих, що налюднили ошатні будиночки та пансіонати. Він відпочивав, тобто: засмагав, слухаючи транзисторний приймач або читаючи журнал чи книжку, купався, запливаючи до майже невидних з берега оранжевих буйків, грав у волейбол, катався на теплоході, вранці ходив на базар, стояв у чергах в їдальні, фотографувався на фоні південних рослин та великого дерев’яного орла, а вечорами ходив до “зеленого” кінотеатру, де з задоволенням дивився фільми, що їх через хронічний брак часу не міг подивитись у рідному місті.
Повертався він пізно, коли в містечку стояла густа південна темрява (ліхтарі на вулицях чомусь, як правило, не світились, окрім одного – біля кінотеатру) і чорними тінями маячили в небі під яскравими зірками тополі. Він обережно відчиняв двері, виходив надвір і сідав на лавку під сплетінням виноградної лози. Лягати він не квапився. Включав транзистор, ловив негучну музику “Маяка” і курив, пихкаючи димом у зоряні візерунки.
Ішов з дому Едгар рано, повертався пізно ввечері і так до пуття й не знав, скільки в будиночку кімнат і хто, крім тітки Ніни, в них мешкає. Втім, це його мало цікавило. Він приходив тільки щоб переночувати, а решту часу безоглядно віддавав свіжому повітрю, морській воді й палючому сонцю.
Повернувшись одного вечора, він виявив, що на лаві хтось сидить. У темряві біліла сукня. Придивившись, Едгар зрозумів, що це не тітка Ніна.
“Певне, ще комусь кімнату найняла”, – подумав він і, сказавши: “Доброго вечора”, – ступнув на ґанок, маючи намір заховатись у своїх апартаментах, з яких видно було море. Та його зупинили.
– Ти поспішаєш?
Судячи з голосу, запитувала дівчина років двадцяти.
Він не встиг здивуватися дещо незвичному “ти”, бо біла сукня на лаві поворухнулась, і дівчина знов заговорила:
– Такий вечір гарний, теплий... А ви, диваки, все квапитесь якомога швидше спати вкластися.
Едгар був тямовитий, а тут і не треба було бути особливо тямовитим. Повагавшись якусь мить, він не поспішаючи рушив до лави.
“Справді, так можна геть усе проспати, – думав він. – Чому б не посидіти часину під тихими зірками з дівчиною, яка теж сама (а може, з батьками, що вже сплять? Або, може, з приятелькою, яка не повернулась іще з вечірньої прогулянки?) приїхала до моря і якій не хочеться спати, а кортить помріяти з кимось темної південної ночі?”
Щоправда, її несподіване “ти” спонукало до деяких роздумів...
Він зупинився біля лави. На обличчя дівчини падала тінь виноградної лози. Вона мовчала і він мовчав, дещо розгублений. Що ж воно далі буде?
Дівчина тихо засміялася й посунулась.
– Сідай, не бійся.
– А я не боюся, – стенувши плечима, буркнув Едгар і сів. Така манера розмови не дуже йому сподобалась.
Він крадькома зиркнув на дівчину й одразу ж відвів очі. Було темно, та все ж дещо він устиг роздивитися. Дівчина напрочуд скидалась на гоголівську панночку, яка буквально півгодини тому на екрані “зеленого” кінотеатру довела до летального кінця бідолашного філософа Хому Брута у виконанні артиста Л. Куравльова.
Що все ж таки може зробити темрява, яскраві зірки, курортний настрій і враження від фільму!
Він усміхнувся, поклав ногу на ногу, намагаючись робити все недбало, і спитав, уже з неприхованою цікавістю глянувши на дівчину:
– Відпочивати приїхали?
Але щось від панночки в ній таки було.
Дівчина похнюпилась і стала гойдати босими ногами. Тоді, несподівано зітхнувши, сумно повідомила: