– Нудно самій у колодязі. А з цією, – кивнула вона в бік будинку, – розмовляти неохота. Нецікава вона.
“Ага!” – подумки мовив Едгар.
Він усе зрозумів. Дівчина теж дивилася гоголівську історію, тільки повернулася раніше. Приїхала вдень, сходила до моря, а ввечері – в кіно. Як і належить. І силкується бути оригінальною, а це пробачається громадянам до двадцяти років.
– А чого це ви думаєте, що я – цікавий?
Отак, ниточка тяглася. Слово по слову, слово по слову – так, дивись, і вечір минув не без приємності.
– Просто ти нова людина. Якби посидів стільки, як я, у колодязі, – теж, либонь, заговорив хоч би до кого.
Він уже став звикати до її досить-таки далекої від етикету манери спілкування. А колодязь був серед високої трави за душем, і тітка Ніна ним, здається, не користувалась, бо на подвір’ї був водогін.
– І давно ви в колодязі? – усміхаючись, поцікавився Едгар.
Дівчина перестала гойдати ногами і зітхнула:
– Не знаю. Скільки себе пам’ятаю – весь час у колодязі. А як там опинилась, за що, і де я доти була – і гадки не маю. Хоча здогадуюсь.
Вони помовчали. Він шукав, на що б його таке більш цікаве перевести мову, але дівчина його випередила.
– Ох і нудота ж там! Сидиш на дні, висиджуєш, нема з ким словом перемовиться. Ще добре, що радіо голосно говорить... Ну, й коли тепло, вийдеш інколи ввечері. Літом гарно. Відпочиваючі різні, як ти ось, наприклад, хоч погомоніти можна...
– А чого ж би то на танці не піти, в кіно?
Дівчина знов зітхнула. Дуже вже часто вона зітхала.
– Не можна. І вдень не можна, і вночі далі, як оця лава, не підеш.
– Магічне коло, – мовив він, згадавши ту панночку з мертвими очима у виконанні артистки Н. Варлей, котра весь час силкувалася дістати Хому, та без сторонньої допомоги не могла.
– Еге ж, – підтвердила дівчина. – Хотіла – не виходить.
Вона, як здалося Едгарові, хитрувато глянула на нього, і очі її несподівано зблиснули у світлі зірок.
– Хто повірить мені, той і коло розірве. Шкода, ніхто не вірить.
– Ну, що ви? – легко заперечив він. – Я ж бо вірю. То ви просто під водою живете?
– Просто під водою, – сумно відповіла дівчина і ще раз зітхнула.
Едгар обхопив руками коліно, ненароком доторкнувшись до її сукні. Сукня чомусь була волога.
“Невже вона в сукні купалася?” – зчудувався він.
– Сиджу в криниці й думаю, думаю... Згадую, мабуть... Степ, степ... Безлюдно. Дракон зрідка пролетить, ну, як тепер літаки, і знову нікого. Річка якась тече. Тече собі й тече, а ти чекаєш не дочекаєшся, коли той білий човен припливе. Начебто теж колись таким човном плавала. Місто згадую, хрести золоті. Тільки невиразно-невиразно... А потім усе степ та степ, та річка...
– Спогади дитинства?
Дівчина стенула плечима.
– Мабуть...
Вони знов трохи помовчали. Едгар не знав, як підтримувати цю трохи чудну розмову, а дівчина замислилася, похнюпила голову, і довгі чорні коси впали їй на обличчя. Коси, до речі, теж, здається, були мокрі.
– Думала я, думала й придумала, – повагом мовила дівчина. – Певне, зачарували мене колись і кинули в ту річку. А тоді сюди, в цей колодязь. От тільки за що?..
Він довго вагався, а тоді вирішив нарешті, що непоганим продовженням розмови було б знайомство.
– Познайомимося! – запропонував він і назвав своє ім’я.
Дівчина зітхнула. Може, фільм їй не сподобався, а може, побачення не відбулося?
– А я не знаю, як мене звуть.
За низьким парканчиком пройшли, перемовляючись у темряві, відпочиваючі. М’яко стукнуло, впавши з гілки, яблуко, щось прошаруділо в кущах. Напевне, кішка.
– Ну, гаразд, – мовила дівчина. – Бачу, що не віриш ти мені і коло моє не розімкнеш. Я більше з тобою не зустрічатимусь.
Він усміхнувся. Хіба ж можна не зустрічатись у цьому тісному містечку, де за якийсь день уже кожного в обличчя знаєш!
– Вірю, – відповів він. – Так буває. Підете ви завтра до моря, позасмагаєте – і все минеться. Настрій-то ж річ нестала. Ви сама приїхали?
Дівчина знов сяйнула на нього очима і поволі піднесла руки.
І якоюсь чудною здалася Едгарові її розкрита долоня. Було в ній щось надто недоречне, так начебто в одеському порту з’явився примарний “Летючий голландець”.
Він не встиг до кінця осягнути цю думку, бо дівчина тихо промовила:
– Добраніч.
Мовлено це було так, що він одразу ж підвівся і невпевнено відповів:
– Добраніч.
На лаві за спиною в нього було дуже тихо. Він штовхнув двері, навшпиньки пройшов до своєї кімнати з вікнами на море і, не роздягаючись, умостився поверх укривала.