...Приймач не вгаваючи награвав бадьорі мелодії, за вікном світало. Він довго вагався, може, йому вийти надвір, подивитися на лаву, та, зрештою, вимкнув приймач і заснув. І снився йому степ, спокійна річка і золоті хрести на білих соборах.
Минуло два дні після чудної розмови у володіннях тітки Ніни. Він, як і досі, ходив на пляж, пив тепле пиво з дрібними креветками, бився навиліт у волейбол на піщаній площадці, всіяній гострими скойками. Як і досі, в їдальні, на базарі й перед касою кінотеатру він бачив знайомі обличчя – але гоголівську панночку не зустрів жодного разу. І це його якось непокоїло.
На третій день він порушив звичайний розпорядок. Він не пішов зранку на пляж, дочекався тітку Ніну, яка прийшла з базару, тягнучи величезну сумку з написом “Олімпіада-80”, і просто спитав:
– У вас є ще квартиранти?
Тітка Ніна обережно поставила сумку на прокладену до ґанку асфальтовану доріжку, випросталась, поправила хустку і заперечливо похитала головою,
– Ні, голубе, я більш нікого не брала. Самотніх поки що немає, а з сімейними я не зв’язуюсь. Вони почнуть газ вимагати, почнуть сніданки й обіди собі готувати – клопоту не оберешся.
– А дівчат гарних тут по сусідству немає?
Тітка Ніна сіла на лаву, задумливо розвела руки і з розумінням усміхнулась.
– Та нібито, голубчику, немає. – Вона співчутливо глянула на Едгара. – От хіба що Світланка з двадцять п’ятого поверху, але ж вона в будівельний загін подалась, аж на північ.
– Гарна? – допитувався він.
– Та хіба тепер утямиш, які вам подобаються! Начебто нічого. Кирпатенька така підстрижена коротко, в джинсах ходить. Мабуть, гарна.
Все. Він подякував тітці Ніні за інформацію й пішов до моря.
І минув ще один ясний спекотний день, а ввечері, повернувшись після чергового кіносеансу, він посидів на лаві, невиразно сподіваючись на щось, а тоді підвівся і тихенько пішов до колодязя.
Знов шелестіло щось у кущах і падали на грядки тверді яблука. Певне, все це збоку виглядало досить безглуздо: скрадався подвір’ям дорослий чоловік, так начебто фрукти-ягоди збирався красти.
Він намацав рукою шерехатий бік колодязя й неголосно, трохи затинаючись від збентеження, сказав у нічну глибину:
– Ау! Може, ви вийдете?
В криниці було тихо.
– Дівчино! – Не вгавав він. – Виходьте!
У колодязі начебто легенько зітхнули, але промовчали.
Він квапливо випростався і швидко пішов до дому.
“Комедія! – думав він і чомусь сердився. – До якої містики можна докотитися темними ночами, та ще надивившись заздалегідь різних фільмів-казок! Прожити на світі понад чверть сторіччя, закінчити вуз, регулярно читати брошури товариства “Знання”, дивитися телевізор – і стояти над колодязем, викликаючи істоту з царини міфології й народних переказів! Таке можна було б пробачити забитому дореформеному селянинові з якоїсь там Олонецької губернії, але щоб молодий фахівець у часи НТР... Годі!”
Еге ж, у ті роки Едгар не завжди все розумів як слід. Хоча не слід гадати, що тепер він усе розуміє.
...Відомо, що час у відпустці біжить швидше, ніж на робочому місці. Якось, певно, цей факт пов’язаний з ейнштейнівською теорією (хапайте, мисливці за темами для наукових робіт!). Хоч би там що, а дні бігли що далі, то швидше, бігли безтурботні дні, запрограмовані геть однаково – пляж, море, волейбол, черга, кіно – тільки вечорами він довше, ніж досі, сидів на лавці, одчайдушно смалячи й пускаючи дим у зоряне небо.
А одного разу йому навіть здалося, що він упізнав її, Серед засмаглих тіл, у блиску моря, у срібних бризках. Може, він помилився. Надто багато там було людей.
І от одного чудового, але трохи сумного ранку він з дорожньою сумкою в руці востаннє пройшов по подвір’ю. Підійшов до хвіртки, він усе ж не витримав і, подумки глузуючи з себе, повернув до колодязя.
Вода була спокійна, в ній відбилося його збентежене обличчя. Він стояв над колодязем і напружено вдивлявсь у глибину. Під чорним шаром води, біля самісінького дна, лежала бліда тінь. Самотня сумна тінь, відображення випадкової хмарки, що заблукала в неозорому небі.
...А коли літак, розвертаючись, похилившись на крило, пішов понад морем, він нарешті дотумкав, що ж саме чудне було в тій піднятій до неба долоні.
Крізь долоню світили яскраві зірки. Атож, він не знайшов більше часу, щоб поїхати в те містечко. Але ж, певне, повірив хтось їй, і розімкнув коло, і опинилася вона в іншому місці, і мала вже ім’я, і телефон, і залицяльників, і ось що з усього цього вийшло.
Перетворилась на звичайну Чорнокосу Владарку.
До речі, правдивість усієї цієї історії зі степом, річкою та золотими хрестами підтвердив Едгарові Дракон. Під час однієї з неквапливих суботніх бесід на подвір’ї автотранспортної установи Едгар при нагоді розповів Драконові про ту давню зустріч біля моря, і Дракон не дуже охоче, ухильно і, мабуть, багато чого обминаючи, усе ж розповів, що справді, в ті роки, коли він був молодий, жила така собі чорнокоса, що потрапила потім до річки. З досить-таки невиразної напіввідвертої Драконової оповіді Едгар з’ясував не все, а проте, він зрозумів, що Чорнокоса стала жертвою якоїсь інтриги, в яку були втягнуті її родичі, головним чином брат-лицар, котрий не догодив чимось тамтешнім чаклунам, і її кинули на покуту спершу в річку, а тоді в колодязь, з гуманних міркувань залишивши все ж шанс на порятунок. Шанс, яким вона, зрештою, і скористалася.