Іти звідси йому не хотілося, хоча треба було йти, бо за спиною, в кімнаті, з легким шарудінням відбувалися якісь метаморфози, і хто знає, чим усе це могло скінчитися. Розшукуй тоді дорогу, чіпляючись за хвости супутних комет!
Він повагом поправив шарф, застебнув куртку і, не озираючись, вийшов у передпокій.
У передпокої все якось дивно змінилося. Стеля втекла вгору, стіни розсунулися, поличку з сірим телефоном ледь видно було на обрії, дзеркало, наче далека зірка, відбивало ранішнє світло, а вішалка висіла десь угорі, наче непізнаний літаючий об’єкт.
До речі, непізнані літаючі об’єкти ми не можемо пізнати не тому, що це зробити неможливо, а тому, що ми не хочемо їх пізнавати. Погодьтеся, адже нудно жити в світі без таємниць. І навіть якщо кінець кінцем одні з них будуть твердо ідентифіковані як кулі-зонди, інші – як частини наших космічних апаратів, що згорають в атмосфері, треті – як кульові блискавки, а четверті – як хмари, однаково завжди знайдеться хоча б один НЛО, який зостанеться загадковим. Інакше не можна. Інакше буде надто сумно.
Можливо, передпокій був такий самий, просто він сприймав його інакше. Адже багато що залежить від сприйняття. “Все, що тут написано, дуже цікаве”. – “Ну що ви, така нісенітниця!” Ось де ключ.
Праворуч від полички з телефоном на візерунчасто-зеленому шпалерному горизонті наче крізь тьмяний серпанок маячіло місто. Місто здавалося іграшковим, бо шпилясті вежі увінчані були напівзабутими флюгерами: стрілками, півниками, прапорцями, вітрильниками, чоловічками. Всі вони, певна річ, показували різний напрямок вітру, і всі морочили голову, бо ніякого вітру не було й сліду. Так іноді промайне легенька хвиля, від котрої ледь помітно гойднуться квіти, зображені на листівці з золотим написом “Вітаємо!”, що лежала на підлозі під вішалкою. Листівка так само морочила голову, бо нікого не вітала.
Він неквапливо йшов до іграшкового міста, насвистуючи щось невигадливе, зрідка позираючи на всі боки й усміхаючись. Далека дзеркальна зірка згасла, і навкруги посутеніло.
Як же кривдно бачити невідповідність між реальністю справжньою і позірною. Може, давно-давно згасли всі зірки цього світу, а ми все ще бачимо їх і поночі гуляємо під всіяним зірками небом, і складаємо вірші під зоряним небом, І Просто спимо під зоряним небом, спокійно спимо, бо певні: небо – зоряне. А воно, цілком можливо, здавна вже нас дурить, здавна тільки здається, і не існує в природі ніякого зоряного неба. Кривдно. Краще вже одразу жити в темряві, аніж стривожено чекати, коли ж ця темрява настане. Вдвічі кривдніше, бо ми укладаємо якісь плани, сподіваючись на зоряне небо, мріємо і нетерпляче дожидаємося майбутнього, і не знаємо, що цілком можливо – в майбутньому на нас не чекає ніщо добре.
А як же змінився б образ нашого мислення, якби ми з самого початку знали, що небо ніяке не зоряне. Як би ми доглядали себе! А так ми втішаємо себе надіями і зчудовані тим, чого насправді, можливо, й немає. Послухайте, як самовпевнено звучить:
“Внаслідок величезної роботи, здійсненої астрономами ряду країн, ми багато що дізналися про різні властивості зірок, про природу їхнього випромінювання і навіть еволюції”.
А яка поважна назва: діаграма Герцшпрунга-Рессела! Ой, зірки...
Гаразд. Поставимо крапку. Розділовий знак. Тобто, певна річ, знак продовження. Бо іграшкове місто вже зовсім поруч.
Як виявилося, зблизька місто було аж ніяк не іграшкове. Флюгери досить високо застигли над землею, точніше – над підлогою. Будиночки були двоповерхові, різнокольорові, затишні на вигляд, з різьбленими вікнами, балкончиками, черепичними покрівлями, вищезгаданими флюгерами, рельєфними стінами, трояндами у висячих палісадничках і з телевізійними антенами індивідуального користування на кожному балкончику. Вулиці були забруковані гладенькими кругляками. На розі стояла стандартна будка телефона-автомата. Ненова вивіска над зграбними дверима одного з будиночків повідомляла: “Комбінат побутових послуг”. Вивіска не світилась.
І було безлюдно.
До речі, час уже дати ім’я нашому героєві. Займенник “він” зрештою набридає, і може навіть спричинитися до плутанини, якщо “він” зіткнеться з кимось іншим, так само безіменним, і досить довго матиме з отим, так само безіменним, справу. “Він узяв пістолет, оцінюючи зважив його на долоні, підійшов до бар’єра, – він був за десять кроків, – ретельно прицілився, вистрілив, – і він упав”. Хто впав: бар’єр, пістолет, той, у кого стріляли, чи той, хто стріляв, бо інший випередив, – не зовсім зрозуміло. Отож потрібно нарешті визначитися.