Щоправда, незрозуміло, чому вони щезли – та це вже зовсім інше питання. А нещодавно, як відомо, й без будь-яких котків потягли ідолів. Як експеримент.
І так хоч би до чого взявся.
Сахнулись у протилежність, дійшли до проголошення нашої унікальності у всесвітніх масштабах, посумнішали й начебто змирилися й покинули ремствувати, а насправді, певна річ, ні на мить не допускаючи думки про те, що ми самотні у Всесвіті.
І як же парадоксально ми все ж улаштовані! Коли нас атакують навали літаючих тарілок, ми заявляємо, що маємо надто гарний зір, щоб бачити їх, а коли літаюча тарілка зрештою падає в калюжу перед самісіньким нашим носом, забризкавши нам штани, ми сваримося кулаком у бік найближчого магазину для посуду або пункту громадського харчування.
І все ж віримо в пришельців, чекаємо на них і давно вже приготували сотні варіантів привітальних промов на честь відвідин.
А відвідини, може, давним-давно вже відбулися. Думка не нова, та не завжди ненове означає – неправильне. Чекаємо на кораблі, що спурхуватимуть з неба на площі наших міст, передбачаємо мудрих, яснооких, великоголових, що несуть знання, а в дійсності все може бути набагато простіше.
Про Одинцова ніколи не чули? Тоді послухайте, адже це не вигадка, це правда. Він тільки довести нічого не може. Певна річ, спершу пробував: ходив, говорив, переконував, листи писав, а тоді махнув рукою і розводить собі у вільний час акваріумних рибок. А що йому залишається робити?
Й отак завжди: втопимо погляди в небо та й чекаємо не дочекаємося якоїсь там комети Галлея і не помічаємо того, що буквально пролітає перед носом. Таж коли розібратися: що нам до тієї-таки комети Галлея разом з усякими там "Де Кок-Параскева пулос” або ж “Шванеман-Вахман 1”?
Під ноги треба уважніше дивитися. Ну, гаразд, про Одинцова. Поки Едгар шукає вхід до магазину “Дитячий світ”. Тому ж кінця-краю не буде. Зупинімося.
Шосе лисніло в світлі фар, наче риб’яча луска, і “двірники” на вітровому склі невпинно займалися ранковою гімнастикою. Крізь мжичку тьмяно маячіли освітлені квадрати вікон уздовж дороги – з’являлися попереду, як невиразні видіння, і мчали назад, так наче їх тягнув хтось на мотузочку. Розмірений перестук мотора гіпнотизував, настійливо пропонуючи поринути знов у найсолодший вранішній сон, і Одинцов весь час позіхав, не відводячи, проте, погляду від підступно слизького асфальту. Зустрічні вантажні машини, презирливо форкаючи, пахкали на його “Москвич” клубами синього диму й бігли далі у своїх справах, упевнено налягаючи на дорогу величезними колесами.
Чоловіка, що махав рукою, стоячи на узбіччі, він помітив здалеку, загальмував і почав знову виконувати затяжний позіх. Закінчивши позіхати й протерши очі, він виявив, що попутник уже шарудить плащем, умощуючись на задньому сидінні.
– До Москви?
– Так, – не зразу озвався попутник, перестав шарудіти плащем і принишк.
“Москвич” знов набрав швидкості й помчав за відступаючою ніччю, а Одинцов, вирішивши, що розмова – найкращий засіб прогнати залишки сну, почав універсальну метеорологічну увертюру.
– Погодка, бачили таку, га? – кинув він перші слова на конвеєр розмови. – Ще якийсь там місяць і, диви, снігом замете!
Він скрушно похитав головою, подумав про ожеледь і можливий різкий стрибок кривої на графіку дорожньо-транспортних пригод. Попутник мовчав. Одинцов кинув погляд у дзеркальце і виявив, що той скоцюрбився в кутку, піднявши до вух комір плаща.
“Іноземець, чи що?” – здивувавсь Одинцов, роздивляючись смугле довгоносе обличчя, і квапливо перевів погляд на дорогу – при такій видимості, та ще в дощ, гав ловити не годиться, бо вмить опинишся в кюветі. Як його сусід Іван Федотович. Тільки-но придбав “Жигулі” – гарненьку малинову машинку, іграшку, та й по всьому – перекинувся колесами догори. Сам, хвалити бога, відбувся синцями, але машина, малинова іграшка, ой-єй-єй!
– Мабуть, по квиток? – Одинцов знов пустив у хід конвеєр.
– Що? – не зрозумів незнайомець.
– Я кажу, що ви, мабуть, до Москви по квиток на хокей? – пояснив Одинцов, обережно виводячи “Москвич” з-за корми автобуса, що повз понад узбіччям. – Якраз до відкриття встигнемо, а то потім черга буде страшнюща.
– Ні, не по квиток, – лаконічно відповів незнайомець.
Автобус плив ззаду, й Одинцов перевів “Москвича” далі від білої смуги.
– А от я спеціально раненько встав, – повідомив він. – “Спартачок” має сьогодні вклепати отим Збройним Силам.
Помовчавши, він скрушно додав:
– Хоча останніми сезонами щось не. виходить.