– Я не на хокей. Мітив просто на Москву, та трохи не розрахував, промахнувся. Багато хто ще помиляється. Адже діло нове. От і добираємось, як хто може.
“Таки іноземець!” – вирішив Одинцов.
– То ви застрягли на наших дорогах? – поцікавився він і додав, як людина бувала: – Зараз на путівці краще не потикатися, хіба що на тракторі чи на танку. Для “фольксвагена” або ж “ситроєна” вони, мабуть, затяжкі. Гірше, ніж ралі Париж – Дакар.
Він смачно вимовив іноземні назви й усміхнувсь, задоволений собою.
– Я без машини, – відповів незнайомець.
Одинцов здивовано подививсь у дзеркальце.
“Ото дивак, невже він пішки ходив? А втім, іноземці люди своєрідні...”
– Напевне, до московських музеїв?
– І до музеїв також, – ухилився попутник від прямої відповіді.
Одинцов зменшив швидкість на повороті і прилаштувався за колоною мокрих КРАЗів, що подібно до верблюдів, тягли у своїх містких кузовах гори піску. Замість дачних будиночків обабіч дороги з’явилися заводські корпуси й просторі подвір’я автоколон.
– Пробачте, а звідки ви до нас?
Незнайомець зашарудів плащем.
– Джаньяхара.
“Джаньяхара, Джаньяхара... Може, в Африці? А може, десь поряд з Індонезією! Певне, якась острівна держава. Спитати б, але незручно. Потім, згадуючи мене, темного, судитиме про всіх нас. – Одинцов зиркнув у дзеркальце. – Нехай, повернуся з квитками, в сина спитаю. До речі, квитки. – Одинцов подививсь на годинник. – Саме встигну”, – вирішив він і став неголосно мугикати пісню про чудову п’ятірку і воротаря.
Телевізор – це зовсім не те, навіть, коли він кольоровий. Справжній болільник має бути там, в ревищі трибун, усім тілом мимовільним напруженням м’язів брати участь у тому захоплюючому, поривному діянні, що його звуть “хокей”. Здоровенні спритні чорти в яскравих светрах гасають по майданчику в запалі змагання, а під перекриттями шугає луна – це крешуть лід ковзани, це шайба ковзає об бортик, це стукають ключки, це горлають тренери... Справжній болільник має бути часткою того тисячоголосого, несамовитого, що вимагає: “Шай-бу! Шай-бу!” – і задоволено горлає! “Мо-лод-ці!” – або ж свистить, та так, що, здається, – важка покрівля, задвигтівши, от-от злетить і здійметься в небо. Хокей – це...
– Дякую, я тут вийду.
Одинцов отямився від хокейного марення. Його “москвич” біг уже в барвистому потоці машин по проспекту на околиці міста.
– Нема за що!
Він під’їхав до тротуару. Незнайомець вийшов і зупинивсь, обсмикуючи плащ. Одинцов помахав йому рукою і, прочинивши дверцята, гукнув крізь вуличний гамір:
– Повернетеся додому, вітайте від нас ваш народ.
Незнайомець обернувся, теж махнув рукою. Голос його пролунав зовсім близько, ніби він, як і досі, сидів у машині.
– Неодмінно перекажу вітання від землян.
Він заквапився до метро, ховаючи обличчя від дощу, а Одинцов виявив на задньому сидінні дрібничку, що випала з кишені незнайомця. А може, залишена ним навмисне.
Одинцов привіз її додому, і показував її усім, і описував у листах, а тоді її забрав хлопчисько, що прийшов до його онука в гості, коли Одинцов уже повернувся до своїх акваріумних рибок, і ніхто так і не дізнався, що то був портативний чужопланетний аналог нашого поки що не створеного Рогу Достатку.
А втім, щодо того, нібито ніхто не знав, сказано не зовсім точно, бо Едгар все ж дізнався. Але дрібничка вже назавжди загубилась.
Щоб відшукати вхід на подвір’я “Дитячого світу”, Едгарові довелося пройти квартал прямо, а тоді квартал – праворуч. Проминувши похмуру арку, він опинився на подвір’ї.
З затилля “Дитячий світ” мав не такий привабливий вигляд, як з фасаду: перед очима постали стіни з латками облупленого тиньку, запорошені вікна службових приміщень, сірі ворота складу, на яких висів промовистого розміру замок. Перед очима постали також двоє миршавих ясенів і куточок для куріння, що складався зі стовпчиків від лави та вмурованої в асфальт залізної бочки тривожного червоного кольору. Біля кущів стояли набиті сміттям бачки, валялися подерті коробки з-під імпортного взуття, клапті обгорткового паперу з надписами “Дякуємо за покупку” та побиті флакони з відділу “Парфумерія”. Ще на подвір’ї був дерев’яний стіл для гри в доміно і неподалік від сміттєвих бачків – літаюча тарілка.
Біла, обрамлена синьою смужкою тарілка завбільшки як автомобіль “Запорожець”, дуже схожа на тарілки установ громадського харчування, лежала догори дном на асфальті і не виявляла жодних ознак життя, а також нічим не виказувала свого чужопланетного походження. Едгар підійшов до неї, доторкнувся до гладенької поверхні й упевнився, що літаючий об’єкт зроблено з матеріалу, аналогічного, або дуже схожого на той, з якого роблять посуд на наших земних підприємствах. У віддаленому від Едгара секторі верхньої частини тарілки синьою фарбою намальовано було стилізовану ялиночку, стояла літера “Б”, далі загадковий символ “2-С”, навскоси розташувався рівнобічний трикутник з уписаною в нього цифрою “3”, а навпроти – цифра “5”.