Завваживши стороннього, Вантажник пожбурив недокурок у залізну бочку і став байдужісінько роздивлятися сміттєві бачки, а Блакитний Лицар насупився. Мав би він списа, то неодмінно підніс би його.
– Добридень, – миролюбно мовив Едгар, підходячи до учасників операції.
– Сторонніх не обслуговуємо, – процідив крізь зуби Вантажник і далі роздивляючись сміттєві бачки.
– Сім днів і сім ночей минули після зелених свят, і простяглась тепер дорога назад, до стародавнього замку Ескладоса Рудого, якого переміг Лицар з Левом у чесному двобої, – ні сіло ні впало протягло мовив Блакитний Лицар. – До речі, інакше ніяк не дістанеш, – додав він, похмуро дивлячись на Едгара.
– Де Юдіф? – навпростець спитав Едгар.
Блакитний Лицар спохмурнів.
– А от про це питати не треба. Не слід. Не годиться. Сім днів і сім ночей мечі брязкали, сім днів і сім ночей коні хропли в Камелоті славному, місті Артуровому, сім днів і сім ночей над столами здіймали келихи важезні з добрим вином, і обличчя красунь усміхами квітли у сяйві смолоскипів, і королева Генєв’єра махала білою хусткою...
Едгар спробував докинути своє слово, та Блакитного Лицаря понесло. Вантажник, роззявивши рота, всотував інформацію.
– Хусткою махала королева Генєв’єра, – і далі розпатякував Блакитний Лицар, розмахуючи Юдіфиним пакетом, – вітаючи найдостойніших із достойних, найдужчих із дужих, найвідважніших із відважних. Сім днів і сім ночей бенкетували і змагались на лицарських турнірах при дворі короля Артура, і лежав тепер шлях назад, довгий шлях через похмурий Броселіандський ліс, що наче тінь важка, впав на Королівство Артурове...
Нараз він замовк:
– “Юдіфи” немає, – промурмотів Вантажник. – “Клеопатра” є, так її на прилавку навалом, і черга невелика.
– Де Юдіф? – знову спитав Едгар.
Блакитний Лицар усміхнувся:
– Знайдете Потрібні Речі – і Юдіф буде там, де ви забажаєте. Можливо.
Він з гідністю кивнув головою і діловитою ходою пішов у бік арки. Ходив він дуже швидко, певне, що почував себе надзвичайно легко без обладунку.
Едгар очікувально глянув на Вантажника, а той витріщився на перекинуту тарілку, показуючи всім своїм виглядом, ніби він здивований, і запропонував Едгарові сигарету. Вантажник міг досить довго перебувати на холоді, бо під халатом на ньому був пухнастий светр.
Едгар машинально взяв сигарету, ще раз уважно вивчив непроникну фізіономію Вантажника, так наче тільки щойно його побачив, і, усміхаючись, повагом запитав:
– Отже, дефіцит?
– Отже, дефіцит, – підтвердив Вантажник і теж усміхнувся.
Вони постояли, помовчали. Едгар чекав.
І дочекався.
Бо коли чекаєш, завжди чогось дочекаєшся. Нехай не зовсім того, на що чекав. Хоча можна чекати на кінець світу, а дочекатися дощила в четвер.
Або чекати обіцяного, нехай хоч і три роки, а дочекатися, доки свисне отой-таки звичайнісінький рак.
І все ж Едгар дочекався.
– Дещо про дефіцит, – мовив, нарешті, Вантажник. – Наголошую: дещо. Двома словами. Зважуючи онде на ту штукенцію, – він кивнув на тарілку. – Буквально вчора. Прийшов з роботи, включив у кімнаті світло, а там маєш – прибулець. Сидить, розумієш, у кріслі, кінцівки під себе підібгав і блимає отак собі поволеньки – блакитна зірка, та й годі. Кайф ловить.
“Добривечір, – кажу, – брате по розуму”. – “Здрастуйте”, – озивається. З таким незначним акцентом спікає, гаркавить трохи до того ж, а взагалі прононсейшен – будь здоров! “Пардон, – каже, – за вторгнення”. – “Дарма, – відповідаю. – Будьте, як удома”. Так само сів, запропонував йому закурити. Етикет знаємо.
“Дякую, – каже. – Не курю. – Ввічливо так каже. – А ви, – пропонує, – куріть собі, це ніскілечки не заважає”. Коротше, вихований такий виявився. Все як годиться.
Сидимо, загалом, мовчимо. Я собі димлю, він кінцівками ворушить.
“Здалека до нас?” – це я його запитую. Довідуюсь. “Та це, – каже, – як подивитися. Майже з Центру Галактики”. Класно!
“Край, – кажу, – неблизький”. А він мені: самі, мовляв, розумієте, не на своїх вісьмох. Через простір, отже.
Киваю я йому й далі, отже, бесіду світську проводжу.