“Як, – питаю, – там у вас, у Центрі?” В метрополії, отже. А він раптом аж позеленів геть увесь, від крісла не відрізниш. І кліпавку свою єдину заплющив.
Ну, думаю, собі, погас. Ратиці відкинув. Коли ж чую, ні, відповідає.
“Хріново, – каже, – в нас. Я через те, – каже, – й зважився”, – й усе таке інше. Ну, я одразу: чим можу, мовляв, у пригоді стати? Нічого собі прибулець. Не жлоб якийсь там, Забарвлення змінює і сором’язливий такий. Ну, гадаю собі, треба допомогти дружкові.
Він кліпавку розплющив та й проголосив: “Бачте, – каже, – соку немає в нас ягідного”.
Я отетерів трохи і питаю: “Як немає?” – “Зовсім, – відповідає. – Дощі, мовляв, великі були, лванів розвелось, як бруду. Почали, – каже, – імпортувати з Флавії, а там переворот, завал, кордони закрили і таке інше. А в мене, – каже, – гості сьогодні. Нещодавно дірочку чергову кинули ну, звісно, всіх тузів запросив. Що, – каже, – за гульня без соку? Хобот, мовляв, нічим замочити”.
Плямами увесь вкрився, мені вже здалося, що капець йому, а він: “Спасибі, каже, – підказали мені, що тут буває. Задалеко, звісно, з переходами, та що вдієш? Без соку ж бо – капець!” І знову заблимав блакитною зіркою. “Добре, – каже, – що маршрут сюди закинули в інтересах трудящих”.
І знову знітився.
Я кажу: “Про що йдеться, брате по розуму? В мене того соку – вище голови. Як у вас, лванів. Біжи на кухню й бери, скільки тобі треба”.
Ну, він тоді хіба що тільки бекати з радощів не почав. “Дякую, дякую”, – а сам з крісла, згорнувся клубком, та мерщій на кухню, наче кулька рожева.
Ну, думаю собі, догодив. Приємно, хай йому чорт, виручити когось у важку хвилину.
Повернувся він. Каже, що, мовляв, сік уже відправив, і став знову вибачатись. Але пожовк. Пробач, мовляв, друже, за турботу, напруження полів величезне, перевантаження, тенди-сенди; виповзти, мовляв, тільки в твоїй хаті можна. Про кривизну гіпертунель щось таке варнякав. Мовляв, планували станцію на пустирі, а я тут халупу поставив. Ну, як годиться, вибачався.
“Бога ради, – кажу. – Не варто”. А він посинів та й каже: “Знаєте, в нас мафіки – інших таких ніде немає. Класні. Матимете час, – каже, – забіжіть до нас на Орію, гіпертунель просто біля гнізда виходить”.
Загалом, блимав, синів і нарешті випхався.
Я хап-хап по полицях – сигарет остання пачка. Під три чорти! Треба, виходить, теж пхатися кудись, бо свого ж тютюну немає. Не вирощуємо. Навідуємося тут на одну планетку через підпростір. Аби лишень друзяка Сергій дома був.
Кінцівками передніми сягнув на полицю, шапки для голів прихопив – і сюди!
Вантажник замовк, і Едгар, глянувши на нього, побачив, що з коміра фірменого синього халата вистромилися дві чорночубі голови. Голови покліпали чотирма очима й усміхнулися двома ротами.
– Здоров будь, приятелю! – хором мовили Вантажникові голови і хвацько сплюнули під ноги.
Вантажник підтюпцем добіг до літаючої тарілки, ще раз усміхнувся і мовив:
– А зірочка усе-таки не та, що ти гадав. Шістдесят друга Лебедя.
А тоді додав правим від Едгара ротом:
– Та міркував ти непогано.
Жаргон виказував його з обома головами. Перебирав міру Вантажник із жаргоном. Надто вже під нас підроблявся.
Він зник у тарілці. Люк засунувся, тарілка знялася трохи, повисіла якусь хвилину над сміттєвими бачками і, набираючи висоту, круто пішла над подвір’ям, І Едгар помахав їй услід.
Він іще трохи постояв на подвір’ї магазину “Дитячий світ”, розмірковуючи, хто де може зараз бути. Із його розрахунків виходило так, що Марсіянський Сфінкс розташувався на Марсі, в районі Кідонії, Дракон – на подвір’ї автотранспортної установи, Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос перебував десь неподалік, Блакитний Лицар ловив таксі або нудився на зупинці, щоб якось відвезти додому дефіцит, Юдіф... Про Юдіф Едгар наказав собі не думати. Двійник, найімовірніше, сидів у себе на кухні біля вікна і, злорадо усміхаючись, гортав книжку І. С. Шкловського “Всесвіт, життя, розум”, пахкаючи при цьому сигаретою “Опал” і встигаючи озирнути поглядом осіб жіночої статі, що простували проспектом до промтоварного магазину; Похмільна Особа, позбувшися нарешті стану похмілля і перепохмелившись, обговорювала в пивному барі перспективи московського “Спартака” в світлі спроможності суперників, Відображення працювало над третьою частиною повісті “Прогулянки звичайної”, а Чорнокоса Власниця сиділа в суботній компанії, пахкаючи сигаретою і поклавши на коліна книгу М. Булгакова “Майстер і Маргарита”, так, щоб видно було назву.
Хто там іще зостався? Ага, зостався Вантажник, котрий кермував літаючою подобою тарілки, певне, тримаючи курс на 62-гу зірку Лебедя і водночас примудряючись писати звіт про відрядження. Незрозумілою, звісно, була його затримка до суботи, та, певне, він розраховував на відгул у понеділок.