Здавалося б, саме час замислитися про значення назви того чи іншого явища континуума, про роль, яку відіграє слово “троянда”, щоб троянда справді стала трояндою, – та ми не будемо замислюватись. Досить того, що світ заполонено визначеннями явищ. Варто лишень дати визначення – і на душі спокійніше. Зрозуміліше, може, й не стає, але – спокійніше.
Отже, його звали Едгар. Звісно, цілком навіть можливо, що його звали аж ніяк не Едгар, та хіба про це йдеться? Визначення дано – отже, можна сміливо рухатися далі. Бо що таке дати назву якомусь явищу? Домовитися, що називатимемо його саме так, а не інакше. От і домовимося.
Отже, його звали Едгар.
Едгар підійшов до дверей найближчого світло-коричневого будиночка з трикутною вежею і флюгером у вигляді лука зі стрілою й підняв руку, щоб постукати. Та не постукав, бо побачив застромлений до дверної ручки згорнутий папірець. Виявилося, що то коротка записка.
“Несправджені сподівання” – було написано в ній.
– Несправджені сподівання, – тихо проказав Едгар, склав записку й застромив її туди, де вона була досі.
Йому не хотілося зустрічатись із несправдженими сподіваннями. Погодьтеся, ви учинили б так самісінько. Історичні паралелі небажані, а все ж згадаймо Наполеона.
Хоча, з іншого боку, якщо сподівання справдилися – це вже геть не цікаво. Тут навіть прикладів наводити не треба. Тицьни пальцем у будь-яке місце континууму – і вже маєш приклад.
Біля входу до наступного будиночка Едгар вирішив не стукати. Він просто відчинив двері й опинивсь у невеликій затишній залі. Сходи – спіраль з дерев’яними поручнями – вели нагору. У залі стояло кілька вигадливо оздоблених крісел, низька канапа, великий круглий стіл із темно-червоного дерева на вигнутих ніжках, стіни були завішані гобеленами із зображеними на них пастухами, пастушками, драконами й батальними сценами, у простінках між невеличкими віконцями з білими серпанковими фіранками висіли великі кольорові фотографії, що зафіксували перший візит землян до Місяця (“Ми прийшли з миром від імені усього людства!), а в кутку, за тумбою із солідним старовинним (або стилізованим під старовину) годинником з ординарним написом на циферблаті “Vulnerant omnes, ultima necat”, що означало “Ранять усі, останній убиває”, стояв лицар у повному блиску свого обладунку, зі списом, затиснутим у масивній рукавиці, якийсь месір Івейн, славний син Урієна, короля землі Горр, або ж месір Говен, славний син Лота Оркнейського. Це Едгар так його класифікував. Більш нічого вартого уваги в залі не було.
Власне кажучи, лицар мав би сказати хоча б слово чи якось інакше відреагувати на появу Едгара, але він чомусь ніяк не відреагував. Тоді Едгар сів на канапу і заходився роздивлятися фотографії Першої Місячної експедиції, чекаючи, коли ж месір зволить заговорити.
І месір зволив. Він відкинув забороло, важко переступив з ноги на ногу, заскреготав латами і ввічливо попросив закурити. Едгар підійшов, подав йому пачку “Опалу”, проте месір ніяк не міг дістати з неї сигарету – заважали рукавиці, які він або не хотів, або не міг зняти. Едгар устромив сигарету між розчепірені лицареві пальці і, трохи збентежено спостерігаючи, як вона, піднесена до шолома, зависла в порожнечі під заборолом, витер сірника.
– Дякую вам, – мовив голос із порожнечі.
– Прошу, – озвався Едгар, влаштовуючись у кріслі поблизу.
Месір курив, не випускаючи списа, інколи застуджено покашлював і з вишуканим недбальством (скільки це було можливо в його латах) струшував попіл просто на годинник із сумним надписом. Спершу Едгара трохи бентежила порожнеча під заборолом, але згодом він оговтався.
– Ви самі в будинку? – спитав нарешті Едгар, щоб почати розмову, бо славетний син Урієна цілком, здавалося, поринув у процес, шкідливий для здоров’я, як було зазначено на пачці “Опалу”.
– Ні, чому ж, – озвався лицар. – Нас двоє.
Едгар ще раз оглядів залу, але, певна річ, нікого більше не виявив.
– На другому поверсі чи так само невидимий? – поцікавився.
– Чому це? – знов озвався месір. – Я мав на увазі вас, добродію.
Може, це був жарт у дусі товариства, що збиралося колись за круглим столом, може, месір прагнув якнайбільшої точності у відповідях. А може, розумів усе надто буквально.
Едгар не знав, про що нейтральне можна ще питати, – ну, не розмовляти ж їм справді про погоду! – а ставити прямі запитання якось не наважувався.
Якийсь час у залі панувала мовчанка, яку тільки зрідка порушувало лицареве покашлювання. Оскільки над месіровим шоломом коливалися розкішні блакитні пір’їни, називатимемо його Блакитним Лицарем. Бо ж він цілком міг і не бути Івейном, Говеном, точнісінько як і Кліжесом, Персевалем, Ланселотом і Ескладосом Рудим. Інших Едгар просто не згадав.