– Чиї досліди? – запитав Едгар, відсунувши порожню тарілку і склянку на край стола.
– Досліди гіркого життя, – відсторонено відповіла П. О. – Мого життя. Така наша доля – шукати і не знаходити, пориватися і не досягати. Це з перших десяти. Те, що я зрозумів іще тисячі дві з половиною, а то й усі три тисячі літрів тому. Щастя – мара, і ми вважаємо щастям те, з чим давно звиклися. Теж із перших... – П. О. відчужено крутила в руках склянку і що далі, то більше впадала в меланхолію. – Все життя сподіваєшся на майбутнє, а воно, оманливо далеке, непомітно обертається на теперішнє і – не встигнеш хоч би втримати, зупинити, вдивитися – обертається вже на далеке минуле, і що далі, то важче дурити себе бадьорими думками про те, що, мовляв, усе ще попереду...
П. О. потягла “Ізабелли”, скуштувала цукерки, страдницьки сіпнула головою і зажурилася. Говорила вона дуже поволі, затинаючись, – чи то згадуючи, чи то під впливом поглинутих напоїв, – і дуже поважно.
– Так і помирають усі чудові мрії наївної юності, помирають, щоб ніколи вже не відродитися, бо відроджуватися міг тільки птах Фенікс, але ж він жив лишень у казках... Том другий. І взагалі, всі наші шляхи закінчуються глухими кутами. Тому, коли його спитали, задля чого він жив, він відповів, що жив, бо всі живуть. Такий, мовляв, звичай – жити. Там пошепотілися й спитали: чи варт було жити? Він відповів, що, на його думку, не варт... Там перезирнулися й винесли вирок: повернути його назад і примусити на покару прожити ще одне життя.
Трохи сп’янілий неголений чоловік років десь так за тридцять у сірому пальті сумно й туманно глянув на Едгара, зітхнув і тихо пояснив:
– Він зітхнув і пішов жити. Том четвертий. Думка передостання.
– А остання? – Едгар нахилився до сірого чоловіка, з якоюсь напруженою, хворобливою, болісною увагою вдивляючись у його рано зів’яле обличчя.
– Жити, коли важко – жити подвійно, – відповів сірий чоловік. – Гадаєш, я завжди був такий? Господи!.. Пам’ятаю, років десять тому... Восени в темному небі падають зірки. Гарно... А тепер і зірки не ті, земляче. Може, скажеш, що це падають зірки? Помиляєшся, земляче. Відра помийні з орбітальних станцій викидають. Абсолютно правдивий факт. Сам читав. Отак і живем, наче в тому пирогу з листкового тіста. Один листок – робота, другий-думки твої, думи твої, фантазії... Третій – спогади. Сумно, земляче... Отак... А про сюжетець я не забув. Дохленький такий собі сюжетець, та вже – чим багаті.
– А може, не треба?
– Треба, – розслаблено відповів Сірий Чоловік. – Борги треба віддавати. Навіть коли взяв у борг ціле життя... А втім, як хочеш, земляче. Може, й твоя правда. Сюжетець не вартий того, щоб із ним морочитись. Але знай – за мною не пропаде. Однаково завжди одне й те саме – думаєш, викручуєш собі мізки, втілюєш... А тоді виявляється, що все це нісенітниця, яка не часто трапляється, сумбур і штампи, та й ще висловлене було кимось до тебе, тільки набагато краще. А ти не здатний передати навіть сотої часточки того, що хотів. Не можеш, хоча й силкуєшся. Бліденько якось усе виходить. Перечитаєш– і плакати хочеться: яке ж бо все убоге! Отак, земляче. Марудишся, марудишся, і під завісу дістаєш те, що дістаєш... Кривдно!
Едгар мовчав. Сірий Чоловік, задумливо похитуючись, втупився поглядом в якусь цятку на поверхні стола і, судячи з усього, що далі то більше занурювавсь у невеселі думки, замикаючись, зачиняючись у собі й обертаючись на щось подібне до чорної дірки, в надрах якої, спресовані велетенським тиском, перемішалися шари кривд і нерозуміння, відчуження й гіркоти, приниженого самолюбства й незмірного егоїзму, спроектованості виключно на інтереси власного “я” і цілковитого нерозуміння й навіть більше того – небажання розуміти реальність, навколишній світ, з усіма складнощами й доконечностями його численних стосунків.
– Взимку, в холоди, помираєм ми... Засинаємо, – бубонів похитуючись, Сірий Чоловік, бубонів сам для себе, а не для Едгара. – Лиш дихне весна подихом тепла – зі снів зринаємо... Сточить кригу вкрай гомінкий ручай... Оживаємо... Після довгих снів б’ють фонтани слів... Знов співаємо... Співи у блакиті височать щомиті... Славлячи свій рід... А тоді знов сон, забуття полон... Так із року в рік...
Сірий Чоловік замовк, заплющив очі, сперся ліктями на хисткий столик й уткнувсь чолом у стиснуті кисті рук. Зітхнув тужно.