– Та прийде пора, нам недоля зла... Вже нема зими, але й навесні ми в лихому сні – не встаємо ми... Шелесне вночі вітер вічності... І підхопить нас... Назавжди – зима... Хай прийде весна – не для нас вона... І весь час думаєш, думаєш... От зникну я, а хто мене коли згадає? Хто згадає?..
Сірий Чоловік підвів голову і подивився на Едгара каламутним поглядом. Праве око в нього було майже повністю закрите важкою повікою.
– Хто згадає, га? Ніхто не згадає. Бо друзів ніколи не мав... Та й нікому потрібен не був. І не цікавий нікому. Отак-то, земляче. І не гризися ти отими Потрібними Речами. Не шукай. Марна то річ, я ж бо знаю... Шукаєш, шукаєш їх десь за обрієм, за морями та долами... А вони ондечки, в тебе під носом. – Сірий Чоловік підняв склянку й труснув нею. – Склянка і те, що в ній. Можна й без склянки... Навіть зручніше. Оце тобі й усе вкрай потрібне... Хильнімо ще, земляче!
Едгар заперечливо похитав головою, і Сірий Чоловік сам допив “Ізабеллу”, важко підвівся й неквапливо пішов до прилавка, щоб узяти ще вина.
Едгар теж підвівся, одягнув куртку і вийшов з їдальні.
На стіні у вестибюлі висіло велике, вище людського зросту, дзеркало. Воно було немите, Едгар поправив шарф, спробував роздивитись у дзеркалі своє обличчя, глянув ліворуч, глянув праворуч, – свідків не було виявлено – і квапливо ступив у задзеркальний простір.
Разом із Відображенням вони вийшли з їдальні-ресторану й зупинилися на високому ґанку. Ліворуч від них знаходився фонтан, праворуч – скверик з показниками виробничих досягнень провідних підприємств міста, прямо перед ними – неширока вулиця. Вулицею ішли люди. Все здавалося тьмяним, як і годилось у немитому дзеркалі, хоча задзеркальний простір освітлювало не сонце, а найяскравіший небесний об’єкт, що його досить сухо називали квазаром С50014 + 81.
Квазар докладав усіх зусиль, та однаково безнадійно програвав з немитим дзеркалом. Нелегко йому було боротися звідти, з відстані десь із десять мільярдів світлових років. Квазар знемагав.
Відображення попросило вибачення й помчало на вокзал зустрічати когось – Едгар зостався сам. Він не поспішаючи пішов вулицею повз магазини й ательє, повз ощадні каси й кінотеатри, повз поліклініки й Палац піонерів, повз краєзнавчий музей і аптеки. Магазини й ательє чомусь були зачинені, на дверях ощадних кас висіли об’яви, які у дзеркальному відображенні сповіщали про хвороби касирів і несправність касових апаратів, останній сеанс у кінотеатрі, якщо зважити на афішу, закінчився півгодини тому, а наступний мав початись аж за дві години. Людей на вулиці було небагато. У скверику хлопець і дівчина, обійнявши одне одного за стан, уважно вивчали виробничі показники провідних підприємств міста.
Незатишно було в задзеркальному просторі, хоча квазар С50014+81 й шмагав променями як тільки міг. І – нічого схожого з країною з оповідань Л. Керрола.
Місто було звичайнісіньке і невиразне. Де ховаються від нас надії? В тім краї, де далечінь ясна, – в бездонних дзеркалах. Там втілюються надії. Не вкриє їх імла в бездонних дзеркалах...
Смішно. Так гадають невігласи. І там не менше зла, та й тепла не більш. Бездушні дзеркала.
Ідучи повз краєзнавчий музей – стародавню будівлю, увінчану вежами, прикрашену ліпленими карнизами, поточеними ерозією лев’ячими головами й напівголими богинями, що з двох боків обіймали нішу з погано затинькованим вензелем, – Едгар зупинився й штовхнув масивні двері з лаконічною табличкою “діхВ”. Двері важко відчинилися, й Едгар зазирнув до середини. Всередині нічого не було. Тобто, зовсім нічого.
– Та-ак, – протягло мовив Едгар і відпустив двері. Грюкнувши, двері повернулися на вихідну позицію, заховавши оте ніщо, яке за ними перебувало.
Поміркувавши, Едгар зрозумів, що так воно й має бути, і надалі не вдавався вже до спроб будь-куди зазирати.
В задзеркальному просторі діяли свої задзеркальні закони.
Незатишно було Едгарові в задзеркальному просторі. Може, тому незатишно, що шляхи в цьому просторі нікуди не вели. Точніше, вели в нікуди. Оберталися на ніщо. І той, хто йшов одним із цих шляхів, теж міг обернутися на ніщо. Навіть якщо шлях той був міською вулицею, яку з двох боків обступали магазини, ательє та ощадні каси.
Едгар дуже швидко усвідомив це і намагався не відходити далеко від ресторану “ансеВ”. Він іще раз пройшов повз скверик з показниками виробничих досягнень, почув позад себе чиюсь квапливу ходу. Обернувшись, Едгар виявив Блакитного Лицаря. Лицар, як і перед цим, був у джинсах, у розстебнутій, надітій на блакитну “олімпійку”, чорній блискучій куртці та в блакитній спортивній шапочці. На плечі в нього був знайомий уже спис.