– Салют! – гукнув Блакитний Лицар, наблизившись до Едгара. Його голосовим зв’язкам, як видно, не завадило морозиво. – Вимірюємо стометрівку?
– Щось на зразок того, – ухильно відповів Едгар.
– Зрозумів, що ти не зрозумів. – Блакитний Лицар скинув з плеча спис і, картинно відкинувши руку, сперся ним в асфальт. – Стометрівкою аборигени називають п’ять кварталів цієї популярної вулиці міста, улюбленого місця прогулянок і зустрічей. Коли ти ніяк не можеш застати вдома приятеля чи подругу, коли ти не можеш додзвонитися до них на роботу, – виходь надвечір на стометрівку і раніше чи пізніше ти зустрінеш приятеля біля коктейль-бару, а приятельку – в скверику з іншим. Така чудна властивість стометрівки – тут повсякчас щось губиш і щось знаходиш. І якщо ти тиняєшся тут, щоб зустріти ту свою пасію з кафе, в якої я допіру позичив пакуночок, – правильно чиниш. Вона неодмінно буде тут, а як не буде її, то буде інша. І не гірша.
Блакитний Лицар засміявся, задоволений своїми розпатякуваннями. Він вочевидь був чимось збуджений.
– А ви куди прямуєте? – спитав Едгар, позираючи на списа.
– Ет! – відмахнувся Блакитний Лицар, але потім усе ж ткнув себе списом поза плечі. – Подуріли трохи заради суботньої днини. Там, у Камелоті, місті славному. Двоє зламаних ребер, чотири вибиті суглоби й одне відрубане вухо... І зауваж, жодного трупа! – Блакитний Лицар з відразою сплюнув. – Дожилися! Скоро битимемося на авторучках! На скорозшивачах! Кидатимемо у воду цеглини, і на воді розходитимуться не кола, а прямокутники. Гаразд, не в тім річ. Живи, як я. Головне що? Головне – жити, ні про що не думаючи. Робота? Не суперечу, робота, але така, щоб відпрацював – і забув. Без проблем. Далі що? Спорт. Трохи роботи, трохи спорту. Для себе. Для підтримання тонусу. Щоб не втратити форми. Списом помахати. – Він помахав списом. – Але не калічитися. Не робити культу. Далі що? Далі – розваги. Дозвілля. Для себе. Ти в гості – до тебе гості. Трохи варнякання, трохи питва, трохи музики. В пивниці пострибати. Але в міру. Знову ж таки не робити культу. Не перебирати через край. Іще що? Все. Вистачить вище голови! І ніяких проблем. Повір мені, маю досвід. І, як бачиш, процвітаю. Живу, як птахи небесні. І голови собі не морочу, та й іншим теж. Отож, настійливо рекомендую. Бувай здоровий!
Урвавши так несподівано свій монолог, Блакитний Лицар узяв списа і бадьорою ходою пішов собі, насвистуючи мелодію з репертуару вокально-інструментального ансамбля ресторану “ансеВ”. Блакитний Лицар пристосувався жити без проблем. Безтурботна, далека від будь-яких сумнівів людина, оточена налагодженим побутом. Але Америку наших душ, можливо, ще не відкрито...
На високий ґанок ресторану на тому боці вулиці вийшли двоє. Сірий Чоловік, похитуючись, тримався за рукав Двійника і з досить-таки понурим виглядом щось йому втовкмачував. Двійник слухав неуважно, позираючи знічев’я на небо з його знемагаючим квазаром, і страдницьки морщив лоба.
Едгар квапливо відвернувся, перетнув тротуар і пірнув у найближчу вітрину дієтичної їдальні, що так само була виходом із задзеркального простору.
Вийшов він досить удало, та, мабуть скло вітрини було не найвищого гатунку, бо Едгар опинився в порожнечі. В тій самій сірій порожнечі, де оце нещодавно вранці йшли двоє, прямуючи чи то до тролейбусної зупинки, чи то на прогулянку серед кілець Сатурна, чи то ще кудись.
По якомусь часі (якщо час буває в порожнечі) він виявив поруч себе Юдіф. Вона була в тій-таки самій славнозвісній сукні.
– Я шукаю Ельзору, – мовила Юдіф.
– Я писав це ночами, – озвався Едгар.
– Вночі пишеться ліпше, як удень, – мовила Юдіф.
– Якщо є про що писати, – відповів Едгар.
– Ельзора... Там пишуть усі, – мовила Юдіф.
– А хто ж читає? – спитав Едгар.
– Там пишуть для себе, – відповіла Юдіф.
– Хіба це так потрібно? – спитав Едгар.
– Розмова з самим собою необхідна. Кожен пише для себе, а тим часом, “пишу, творю – отже, живу”.
– А хіба це потрібно?
– Потрібно, – відповіла Юдіф. – Дуже потрібно тому, хто пише. Потрібно для себе. Щоб писати не прикидаючись, не намагаючись зобразити почуття, що їх ти не зазнав. Писати саму правду. Для себе. Бути чесним з собою. До краю. Писати, коли хочеш, що хочеш і як хочеш, але тільки для себе.
– А чи це потрібно?
– Ти зануда, любий – ніжно відповіла Юдіф. – Ти меланхолік, скиглій, дуже схильний до рефлексії і завжди ширяєш у якихось перпендикулярних світах.
– Може, й так, – мовив Едгар. – Може, я не хапаю зірок з неба і тверезо оцінюю власні здібності, а проте, як мені здається, я все ж трохи ближчий до неба, ніж до землі. Принаймні мені страх як хочеться вірити в це.