– А ти й вір, любий. Вір! І пиши для себе. Пиши, якщо хочеш. Тільки знайди Потрібні Речі,
– Спробую, – відповів Едгар.
– До зустрічі, – мовила Юдіф.
І зникла.
Після цього, звичайно, з’явився Сірий Чоловік з Двійником. Обійнявшися, вони густо видихали “Ізабеллу”, й Едгар вважав за краще залишити порожнечу, бо в ній ставало зовсім не порожньо.
А день тим часом хилився до вечора. Сонце, побоюючись, що його примусять зостатися на другу зміну, квапливо пірнуло за дахи. Сонцеві явно не хотілося світити завжди і світити скрізь. На чати ставали сутінки. І на підтвердження взаємозв’язку між усім сущим похолодало.
Едгар ішов тихим провулком, намагаючись не висуватися з затінку і не наступати на освітлені квадрати, що падали на асфальт з вікон будинків.
За чорною чавунною загорожею простяглося неозоре подвір’я. Ні, тепер подвір’я не здавалося вже неозорим і причина тут була аж ніяк не в сутінках, що робили простір меншим. Подвір’я було невелике, дуже звичайне; подвір’я скулилося й постаріло під вагою років, і будинок у глибині подвір’я так само був дуже-дуже старий і ладен був упасти від удару чавунного кулака, що висів на сталевому тросі. В кутку подвір’я лежали купи будівельного сміття, і давно-давно згнив у землі трояндовий кущ, який сповіщав колись своїм цвітом про прихід тепла.
Що вдієш, зміни – атрибут буття.
Певно, він вимовив ці слова, бо йому відповів знайомий лагідний голос:
– Авжеж, любий Едгаре, зміни – атрибут життя.
Юдіф стояла в затінку під великою тополею біля огорожі у своєму звичайному ветулійському вбранні й тримала в руці той самий меч.
– Але ж ти не змінюєшся, – тихо промовив Едгар, силкуючись роздивитись у сутінках вираз її очей.
Очі в Юдіф були сумні.
– Зміни – атрибут буття, любий Едгаре, – з притиском промовила вона знову.
Й Едгар зрозумів.
– Тобі не холодно? – спитав він дуже обережно, так, наче слова були створені з найтоншого кришталю й могли з дзенькотом розбиватись об чавунні грати огорожі, розсипатись по тротуару.
Юдіф хитнула головою.
– І не треба мене жаліти, любий Едгаре. Я справді нічого не можу вдіяти, і ти нічого не можеш змінити, і повір: так краще. Набагато краще. Адже бувають явища і речі, котрі не можна змінити. А хто тобі сказав, що мені погано? Хіба мені може бути погано?
– А мені? – прошепотів Едгар.
Юдіф підійшла зовсім близько, підвела до нього обличчя, і в її очах відбилося вечірнє небо. Вона легенько провела пальцями по його бровах й одразу ж відхилилась від нього і сперлася на меч.
– Лю-у-бий Едгаре, – проспівала Юдіф. – Та ж я завжди з тобою. І погодься, що для цього не конче потрібно бути весь час поруч, перед очима. Адже правда?
– Правда, Юдіф...
– І не треба мене жаліти, любий Едгаре.
Вона ніжно дивилась йому в очі, а тоді перевела погляд на щось поза його спиною, і Едгар зрозумів, що час вичерпано.
– Доконечно потрібне вже чекає, – карбуючи слова, промовив ззаду знайомий уже трохи хрипкий голос.
Едгарові страшенно хотілось озирнутися й побачити нарешті того, кому належав цей голос, та він знав, що то марна річ. Він усе ж обернувся, просто через упертість – і, звісно, нікого не побачив.
Подумайте самі: ну як можна побачити Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос? Так само, певне, як можна почути асиметричне, та не позбавлене приємності обличчя або відчути запах фіалкового, не позбавленого приємності кольору. І таке інше.
– Ну от, – мовила Юдіф. – Прогулянка наближається до кінця. Я піду через подвір’я, а то незручно якось походжати вулицями з таким озброєнням. І кинути не можна, розумієш, любий?
– Я розумію, – відповів Едгар. – Я все-все розумію. І я дуже щасливий, що все-все розумію.
Юдіф знову підійшла до нього, легенько доторкнулася своїми губами його уст, і зникла, щезла в темряві за чорною чавунною хвірткою. Востаннє брязнув об чавун її меч – і все затихло.
Ні, звичайно, не все затихло. Провулком так само йшли перехожі, інколи проїжджали таксі й особистий автотранспорт, з вікна другого поверху на протилежному боці провулка стишено линула на тротуар електронна музика, а до Едгара підходили двоє, з яких один ішов твердо, підтримуючи другого під лікоть, а другий ішов трохи похитуючись, зашпортуючись на вибоїнах у тротуарі й розслабленим голосом, інколи затинаючись, декламував римовані слова.
– Пестливий холод шле височина, – декламував розхристаний. – Прозора даль... Врочи... Врочиста, тиха і ясна моя печаль. Печаль холодна і спокійна – навіки, – нем... немов безодня неба мрійна і чиста, мов сніги. Завжди зі мною, як той ві... той вітер, як шерхіт, не вщухає ні на мить, як день з прозорістю ясною, як шум дощу, небес б-блакить. Зі мною, зі мною...