Неймовірно? Не так уже й неймовірно, якщо зважати на безконечність Всесвіту. Так само неймовірно, як і поява людської цивілізації.
Чорноока Власниця стояла під ліхтарем біля магазинчика, тримаючи в руці того ж таки М. Булгакова, і, здавалося, дожидалась Едгара. Сумочка була граційно перекинута через плече і в штучному освітленні тьмяно полискувала чорним лаком, тоненькі каблучки елегантних чобіток чітко вистукували ритм у стилі “реггей”.
– Салют! – промовила Інга й послала Едгарові елегантний повітряний поцілунок. – Давно не бачилися. Бігаєш перед сном підтюпцем? А де твій приятель? Між іншим, у “Мелодії” давали потрясну штуку, вмить розмели! Будь другом, пригости сигареткою!
Едгар вистояв перед натиском колишньої бранки водоймищ, подав їй пачку сигарет, підніс сірника і теж спитав, киваючи на М. Булгакова.
– Інго, тільки по-чесному, Ви прочитали?
Інга скривджено відсахнулася й закашлялась від болгарського диму.
– Нащо ти дівчину кривдиш? Я ж хоч не бозна-який, а філолог. Майбутній. Гадаєш, я зовсім уже якесь патякало? Та це ж я так, – вона недбало махнула рукою, – підлаштовуюсь. Боюся, що мене назвуть несучасною.
Едгар стримав усмішку. Інга розкрила книжку, погортала її, притримуючи рукою з сигаретою гарні коси, що спадали на чоло і, освітлені ліхтарем, дуже гарно відбивали темним полиском.
– Чесно кажучи, не все сподобалося. – Вона сховала книжку в сумочку. – Всі оті понти про Понтія Пілата й отого Ієшуа – не дуже. Не фонтан. А от про вар’єте, як вони там чудеса витворяли, про кота отого розумецького – класі Про Степка отого потрясно! Шкода тільки, що мало й кінчається все якось незрозуміло. І знову ж таки того Понтія туди приточили. Краще б більше про походження отих диваків. Штукенції вони, звісно, класні відчубучували.
Едгарові вкотре вже цього дня стало трохи сумно.
– Ви на когось чекаєте? – спитав він і одразу ж додав: – Якщо, звісно, не таємниця.
– А, яка ще там таємниця, – безтурботно відповіла Інга й граційно струсила з сигарети попіл. Навіть витонченіше, як Блакитний Лицар, коли він перебував за старовинним годинником у Місті Флюгерів. – Таємниці мадрідського двору! Ну, які у дворі, хай навіть і Мадріді, можуть бути таємниці?
Едгарові, певне, стало геть сумно, бо він похнюпив голову й став уважно вивчати тріщини на асфальті.
– Отже, ніяких таємниць, – провадила Інга далі. – Стою оце й думаю, йти мені до одного собі такого чи не йти. Розумієш, подзвонив мені такий собі один, приходь, каже, збираємося ввчері. Тут недалечко. – Інга граційним жестом махнула в бік провулка. – Оце й стою, морочу собі голову. Розумієш, не пам’ятаю я цього чувака. Я, каже він, Дракон. Ти, каже він, повинна добре мене пам’ятати. Ну а мені начебто й незручно людину смутити, отож я й удала, нібито пам’ятаю. Красунчик Сміт – будь ласка, такого знаю, Валеркою його звуть, Едді знаю, Вовкулаку, Шурупа, Лексу-Віршомаза, Беру, Гризлі-апаратурника, Афоню. А от Дракона... Це ж бо в Штатах якийсь там Дракон нібито є, але хіба мені зі Штатів дзвонили, як ти гадаєш?
Інга граційно пожбурила недокурок у повітря, і він, накресливши в темному небі світлу параболу, впав на тротуар по той бік провулка й покотився до паркана, наполохавши ту саму кішку, що здійснювала свій вечірній моціон.
– Гадаю, Дракон дзвонив не зі Штатів, – відповів Едгар. – Гадаю, він десь тут неподалік. І думаю, ти мусиш його пам’ятати.
Інга здивовано звела гарні чорні брови.
– А ти хіба його знаєш?
– Скажи, а колодязь ти пам’ятаєш? На подвір’ї в тітки Ніни. А город пам’ятаєш, хрести золоті на соборах, човен білий на річці? Пам’ятаєш?
Він нахилився вперед і пильно вдивлявся в її обличчя, намагався роздивитися її обличчя крізь тиньк рум’ян, помади, пудри, туші. Коли б це було можливо, він відкинув би її обличчя назад, підставив просто під безжалісне світло ліхтаря й дивився, дивився, дивився, доти, доки... Аж доки що?
Аж доки вона згадає? А якщо нічого не вийде? Якщо вона забула назавжди?
Він дивився на Інгу, і в її очах раптом промайнуло збентеження.
– Снилося щось... – прошепотіла вона. – Давно-давно... Щось снилося...
Він полегшено зітхнув, так наче скинув з плечей важкий тягар.
Ще є надія.
Є надія.
Є.
– Слухай, іди під три чорти! – сказала Інга. – Чого ти до мене причепився? Гадаєш, знайшов дурну? Не дурніша від інших!
Сердилася вона теж витончено. Тупала каблучком, кусала губи і намагалася плечем закинути сумку за спину.
– І добре, що не дурніша, – миролюбно відповів Едгар. – Саме тому раджу піти.