— А як же наша вечеря? — злетіло в мне з язика, перш ніж я встиг подумати про доцільність запитання.
Мати кинула на мене осудливий погляд:
— З голоду ви вже точно не помрете, зараз щось і вам придумаю.
Щиро кажучи, це навіть на краще. Запіканка з тунця мені не подобалася. Я подумав, якщо вже батьки йдуть до Пітера Клемента, то в мене з’являється чудова нагода переповісти історію про мерця хлопчиськові. Ефект, який оповідка справляє на людей, що її почули, мене дуже тішив.
Цієї миті на кухню зайшла Аріель; наближався час, коли їй треба було йти на роботу.
— З’їси бутерброд? — поцікавилася мати.
— Ні, перехоплю щось уже там, — вона нахилилася, сперлась на стіл і запитала: — А що, коли цієї осені я не поїду вчитися до Джульярдської школи?
Батько дістав із холодильника банан і саме почав його чистити:
— Ну, тоді відправимо тебе працювати на соляні шахти.
— Я лише хочу сказати, — вела далі Аріель, — що навчання в університеті в місті Манкейто нам обійдеться дешевше.
— Ти вчишся за стипендіальною програмою, — зазначив батько, запихаючись бананом.
— Я знаю, але ж будуть додаткові витрати, які вам доведеться сплачувати.
— А це вже не твій клопіт, — відповів батько.
— Я могла б і далі займатися з Емілем Брендтом. Він ні чим не гірший за будь-кого з Джульярдської школи.
Еміль Брендт навчав Аріель від самого початку, щойно ми переїхали до Нью-Бремена п’ять років тому. Власне, він був одним із факторів, що вплинули на переїзд. Мати хотіла, аби Аріель займалася з найкращим композитором і музикантом Міннесоти, а це був Еміль. Так уже пощастило: він був маминим добрим приятелем ще з дитинства. Історія цієї дружби відкривалася мені сторінка за сторінкою впродовж усього життя. Дещо я дізнався ще в 1961 році, щось випливло, лише коли подорослішав. Тоді я довідався, що мати якийсь час була навіть заручена з Брендтом. Він був трохи старший за неї. Варто зазначити, що врівноважені жителі Нью-Бремена, які здебільшого мали німецьке коріння, вважали його, з одного боку, безумцем з талантом генія-музиканта. А з другого — одним із представників могутнього роду Брендтів, започаткованого для чогось виняткового. Невдовзі після освідчення, він покинув матір, не сказавши ні слова, і подався шукати кращої долі в Нью-Йорку. Улітку 1961 року це була вже давно забута історія, і мати ставилася до нього як до одного з найкращих друзів. Частково таке ставлення було результатом цілющої дії часу, проте мені здавалося, що співчуття матері до Еміля, який повернувся в містечко геть нещасною людиною, було сильнішим.
Мати на мить припинила куховарити, суворо глянула на сестру і спитала:
— Це через Карла? Ти не хочеш залишати свого хлопця?
— Ну, що ти таке кажеш, мамо?
— Тоді в чому річ? Точно не в грошах. Це вже давно вирішено. Дід пообіцяв дати все, що тобі знадобиться.
Батько з набитим бананом ротом пробурмотів:
— Їй нічого від нього не треба.
На це мати не відповіла нічого, прискіпливо розглядаючи Аріель.
— Я не впевнена, що хочу їхати так далеко від родини, — Аріель зробила ще одну спробу.
— Сумнівний привід, Аріель Луїзо, і тобі це добре відомо. Що відбувається?
— Я лише… Проте, не зважайте, — пролунало у відповідь. За мить сестра вже вибігла з будинку.
— І що все це означає? — батько стояв і дивися їй услід.
— Карл, — припустила мати, — мені ніколи не подобалися ці стосунки. Так я і знала, що до добра це не доведе.
— Але ж багато хто зараз має стосунки, Рут, — мовив батько.
Я пригадав, як Аріель утекла після кінотеатру. Цікаво, чи того вечора вона зустрічалася з Карлом?
Мати вхопила з підвіконня пачку цигарок. Зі злості витягнула одну, запалила сірничка й, видихнувши клубок диму, промовила:
— Якщо Аріель думає, що замість майбутнього навчання вона вискочить заміж, я миттю вправлю їй мізки.
— Рут, — узявся заспокоювати матір батько, — ми ж нічого не знаємо. Краще сядьмо і спокійно все з нею обговорімо.
— І я спокійно надаю ляпанців по тій дупці, — відповіла мати.