Вона зупинилася, здивовано й навіть перелякано витріщилася на нас. Спитала:
— Ви до мене?
Ми підійшли ближче. Я роздивився об’єкт. Ну і чого вони наробили стільки галасу? Звичайна дівчинка, симпатична навіть, зі світлими очима і світлим поглядом… Теж мені Омена знайшли… Коли вони вже припинять перетворювати перших-ліпших мух на слонів?
— Якщо ти з двадцятої квартири, то до тебе, — посміхнувся я.
— Ви сусіди? — вона намагалася зрозуміти, хто ми такі, і ніяк не могла.
— Ми до твоєї бабусі. Я знав її доньку, ми вчилися разом… така трагедія… хотів висловити співчуття…
Дідько, треба було хоч поцікавитися, як покійну звали! «Її доньку»… Імпровізатор, бляха-муха… Добре, що хоч справу маю з дитиною…
— Бабусі немає вдома, — сухо відповіла вона й, здається, зібралася йти.
— Та я так і зрозумів, що немає, бо світло ж не горіло, — увімкнув балакучість я, аби затримати її, аби втримати контакт, — а от чого ви, юна леді, сидите у темряві — от що мені незрозуміло.
— Я спала, — відповіла вона — так само сухо й холодно.
Раніше я так звітувався перед Жарохом. Доки не второпав, що довільна манера звіту йому подобається більше.
— А ми тут також уже майже поснули, а ще змерзли. Може, пустиш нас додому? Ми там на бабусю разом почекаємо…
— Бабуся в лікарні, повернеться за декілька днів.
— В лікарні? — злякався я. — Щось серйозне?
В лікарні? Цікаво… Або нам просто неймовірно щастить, або її туди вже відправили наші (аби не плуталася під ногами)… хоча, якщо ці наші навіть дитбудинок пробити не спромоглися, то й бабцю не чіпатимуть… ламери. Або ж це таки чергове моє випробування. І чого від мене чекає Жарох? Аби я сказився? Аби втратив відчуття реальності?
Аби заволав щось на кшталт: «Це все бісові декорації! Досить мене дурити!» Я ж можу. Тільки — навіщо? Ні, якщо Жарох випробовує мене, він чекає на щось більш адекватне, на єдино можливу дію у цій ситуації, на єдино вірну відповідь… А такої відповіді я поки що не маю.
— Серце, — коротко відповіла дівчинка.
— А в якій вона лікарні? — не відставав я. — Може, до неї навідатися?
— Вже пізно. Приходьте завтра. Я піду до неї зранку, о восьмій годині.
Я тяжко зітхнув.
— Змерзнемо ми тут до завтра, Аню… Може, ти нам хоч речі якісь теплі винесеш?
У її очах з’явилося щось схоже на співчуття — над то жалюгідним я виглядав. Макс уже в’їхав у те, що відбувається, й підігравав мені — судячи з виразу його обличчя, він був ладен розридатися у будь-який момент. Молодчина, тільки б не переграв…
— Не знаю, — сказала дівчинка, — теплих речей у нас майже немає…
Я зітхнув ще тяжче, зробився ще більш жалюгідним, розвернувся, опустив плечі й пішов геть. Макс таки вичавив сльозу й покрокував за мною, голосно хлюпаючи носом.
Таки переграв…
Ми знову всілися на лавку, Аня деякий час дивилася на нас, тоді розвернулася й рішуче подалася геть.
— Пішла, — констатував Макс.
— Налякали ми її… Ти навіщо істериком прикидався?
— Треба ж було на жалість давити, аби до хати пустила… — розгублено напівспитав Макс.
— На жалість, а не на нерви… Ну, добре, сиди на шухері, я пішов.
Настав час діяти — нарешті підвернулося хоч одне місце, куди наш гіпнотизер не зможе потрапити за допомогою свого клятого клацання пальців. Із замком я впорався секунд за десять, обережно відчинив двері, увійшов. Почекав декілька секунд, доки очі не звикли до темряви, обережно рушив уперед. У квартирі пахло старістю та хворобою. Там пахло горем і безвихіддю.
Великий коридор, дві кімнати, кухня. Запах старості біля однієї з них сильніший, отже, тут живе бабця. Бабця нас не цікавила, принаймні на даний момент.
Друга кімната — велика й порожня. Ліжко біля стіни, невеличка шафка з книгами, жодних натяків на такі результати технічного прогресу людства, як комп’ютер, телевізор або телефон… Чернеча келія просто якась… Добре, а що у шухлядах нашої шафки? Зошити, зошити, зошити.
Акуратний, зовсім не дитячий почерк. У такому освітленні слів не розібрати. Я поспіхом запхав один із зошитів до кишені. Почитаємо, що наша Ганна Сергіївна пише (якщо це, звісно, її опуси)… Почитаємо й швиденько повернемо…
Може, навіть і не встигне помітити зникнення.
Під ліжком — нічого, під подушкою — нічого. А як же улюблений ведмедик? Усі дівчата мусять мати улюбленого ведмедика — істоту, з якою вони сплять, доки не знайдеться хлопець, який, на думку дівчини, буде вартий почесного місця ведмедика біля неї… Тож де наш ведмедик?