— Так, — кивнув він і знову взявся за своє, — геть нічого! Джокере, я був упевнений у тому, що це я вбив його, але не відчув нічого! Власного батька! Розумієш? У мене почуття якісь атр… арт… артро…
— Атрофовані, — підказав я.
Він знову здивовано поглянув на мене (дивувався чи то моїй присутності, чи то дикції), потім витріщився у стелю.
Замислився.
Може, його таки вбити? Аби не мучився… І мене не мучив.
— Цікаво, а якби я вбив іще когось… — замислено вимовив він, вивчаючи стелю, підняв вказівного пальця й вистрілив із нього вгору, — бух! Вас убито, ви маєте право зберігати… А, нє, не маєте, вас же убито…
Піти спати, доки індиго наговориться зі стелею? Чи спочатку застрелити його, а тоді піти спати?
— Як воно вбивати? — ніби риторично спитав він у стелю, після чого ніби раптово згадав про мою присутність.
— О! — вигукнув він, знаходячи мене скляним уже поглядом і знову розпливаючись у дурнуватій посмішці. — Ти ж убивця!
Сталося! От тепер поговоримо про мене, зрадів я. Нарешті зрозумію, з якої радості воно сюди припхалося! А я ж і справді міг заснути. Теж мені, індиго… Від такого вступу будь-хто може запідозрити, що його збираються «колоти».
— О! — зрадів у відповідь п’яний Джокер і схопився за келих. — Тост! За вбивство як метод природного відбору!
Макс замотав головою та перехопив мою руку. Келих зосереджено видер із пальців, повернув на стіл, підсунувся ближче й довірливо спитав: — І як воно?
— Хто «воно»? — розгубився п’яний Джокер.
— Вбивати. Що відчуваєш, коли вбиваєш?
Максові очі хворобливо палали. Він прийшов саме за цим.
Саме для того, щоб почути відповіді на наступні питання, наші високолобі шефи вирішили відправити його до мене серед ночі, ризикуючи, між іншим, його життям. Кому як не Жарохові знати, що спросоння я сердитий, а коли я сердитий, то можу і вбити…
Втім… Абсолютно неадекватна думка майнула глибоко в мозку — надто вже хворобливо палали його очі. Або він дуже відданий своїй справі, або… Або він прийшов сам. Із власної ініціативи. І відповіді на питання потрібні особисто йому, а не високолобим. І знайшов він мене за допомогою цього свого «сканера»…
Стоп, Джокере. Який «сканер»? Які відповіді можуть бути потрібними настільки, щоб ризикувати життям без узгодження цього ризику з керівництвом?
— А ніяк, — відповів п’яний Джокер, відмахуючись від дурного питання, — вбиваєш — і все. Це просто робота.
— І нічого не відчуваєш?
— Нє-а…
П’яний Джокер відверто не розумів, до чого веде його співрозмовник. П’яному Джокерові це було нецікаво. Він солодко позіхав і з надією поглядав на келих, який так нахабно видерли з його рук.
Тверезий Джокер, утім, також розумів небагато…
— А скількох ти вбив?
— Багатенько…
— А жінок вбивав?
— Вбивав.
— А дітей?
— Не доводилося.
— А якщо б довелося?
— Вбив би…
— А Жароха вбив би?
А це до чого?
— Н-є-є-є…
— А мене?
— А от тебе б убив! — широко посміхнувся п’яний Джокер. — От просто зараз взяв би й убив!
— За що? — здивувався Макс.
— За те, що не хочеш зі мною випити за… — п’яний Джокер також витріщився у стелю, згадуючи, яким був перерваний тост.
— За вбивство як метод природного відбору? — підказав Макс.
— О! За нього! — зрадів п’яний Джокер, і вони випили.
— Слухай, — звернувся до Макса п’яний Джокер, добряче хильнувши і сп’янівши остаточно, — а чого це ти зі мною розмовляєш?
Макс замість відповіді лише здивовано гикнув.
— Чого про щось питаєш? — спробував роз’яснити думку п’яний Джокер. — Чому б тобі не взяти та й не прочитати мої думки?
— Не можу, — розвів руками Макс, небезпечно похитнувшись при цьому, — не мо-жу. Вони лише іноді спливають… самі з’являються у моїй голові… лізуть у голову…
Він декілька разів постукав себе пальцем по лобі, нагадуючи, видно, де знаходиться вищезгадана голова, після чого надовго задивився на палець, тоді — на пляшку.
— Коньяк закінчується, — засмучено повідомив він, — треба ще… у тебе є ще?
П’яний Джокер важко зітхнув, підвівся й хитаючись рушив до бару. Втім, до бару він не дійшов. За спиною щось важко гупнуло. Точніше — хтось. Точніше — Макс, який якогось біса звалився на підлогу.
— Я впав, — повідомив він з підлоги.
— Я помітив, — відповів я, — може, встанеш?
— Ага, — відповів Макс і позіхнув, — встану… зараз… тільки трошечки полежу… тро-ошечки… І заплющив очі.
Чудово. П’яне індиго вирішило, що спатиме на моїй підлозі.
Я зітхнув, відімкнув шафу, дістав старого доброго «Стєчкіна».