Якщо ти щось хочеш наказати мені, Жароху, краще зроби це зараз. Бо гостей витерпіти я ще можу, але не спати всю ніч через те, що у моїй квартирі чужий, — не згоден. І Жарох вирішив сказати — задзеленчав «червоний».
— Не хочу, — пробуркотів з підлоги Макс, — не хочу до школи…
— Ну? — спитав я у слухавку.
— Сховай свого друга назад у шафу, — наказав шеф, — і йди спати.
— Знущаєшся?
— Ні, — і поклав слухавку.
Шикарно.
Я із жалем подивився на «Стєчкіна», зітхнув і повернув його на місце. Сів за стіл, поглянув на Макса й допив залишки коньяку просто з пляшки.
Підсумуємо. Навіщо вони підіслали його? Що хотіли дізнатися? Чи зможу я вбити Жароха? Жарох і сам пре красно знає, що ні. Та й наказу такого я отримати не зможу, бо накази віддає він сам… Чи зможу я вбити Макса? Зможу, але й про це Жарох знає. Не може не знати. Просто перевірити мою реакцію на чужинця у квартирі? Навіщо її перевіряти?
Думаю, у цьому плані я достатньо передбачуваний…
А якщо він все ж таки прийшов сам? Якщо не було наказу йти до мене? Тому й не квапився Жарох із дзвінком — обирав найбільш вигідний варіант дій у форсмажорній ситуації…
Добре, навіть якщо припустити, що все було саме так, де логіка? Ризикнути життям, аби намолоти дурниць про себе, спитати, чи вб’ю я його, а отримавши ствердну відповідь, завалитися спати у моїй квартирі? Також не клеїться…
У будь-якому разі виходить, що розмова була беззмістовною й порожньою. Ідіотською вона була, відверто кажучи.
Отже, розмовою мене просто відволікали. Від чого?
А може… може, все це було прелюдією? Приводом залишитися у моєму будинку?
Що ж, подивимося, що ти робитимеш тут, індиго, доки я спатиму.
Я впав на ліжко й заплющив очі. П’яний Джокер заснув і голосно захропів. Тверезий Джокер, прислухаючись до всього, що діється в кімнаті, вкотре намагався знайти хоч якесь логічне пояснення всьому, що коїться навколо нього.
Вкотре — марно.
6
Йому і справді снилися якісь жахи. Цілісіньку ніч Макс стогнав, скрикував, прокидався. Ходив по квартирі, двічі курив на балконі. Засинав на підлозі та знову скрикував. Мені було шкода його. Може, саме задля цього його відправили до мене? Аби я не просто звик до нього — аби почав жаліти. А там, гляди, і потоваришуємо… Добре, а це — навіщо? Справі це не допоможе, жити легше від цього нікому не стане…
Ні, нічого я не розумів у тому, що діється. Анічогісінько.
Яку гру веде мій Жарох? Чого хоче від мене? Я маю вкотре довести свою крутість? Чи маю вкотре врятувати світ? Якби знати відповідь хоча б на це питання, було б легше. А якби мені ще й поспати цієї ночі дали, було б набагато легше.
Рівно о шостій я розплющив очі. Макс спав. Здається, нічні жахи нарешті залишили його. Що ж, доведеться підійматися, хлопче, тепер на нас чекають жахи денні.
Я підвівся з ліжка, підійшов до нього, обережно штурхнув ногою.
— Ще трошечки, — не відкриваючи очей, попрохав він.
Свиня…
— Підйом! — рявкнув я.
Він рвучко сів, здивовано витріщився на мене, схопився за голову й замружився. Чи то вона в нього так боліла, чи він просто намагався згадати, що було вчора.
— Підіймайся, збирайся, сьогодні їдемо до бабці, — нагадав я.
Він винувато поглянув на мене, тихенько спитав:
— А можна… кави?
Зіткнувшись із моїм не надто привітним поглядом, зовсім тихо додав:
— Чи хоча б пігулку?
Так, на жалість він умів давити. І робив це. Навіщо? Я вкотре не міг знайти відповіді. Довелося принести йому пігулку й чекати, доки воно збирається, постійно ковтаючи воду з-під крана.
— Ти віриш у те, що майбутнє можна змінити? — спитав він, взуваючись.
— Твоє? — здивувався я. — Ні. Ти приречений.
— Чому? — поцікавився він.
— Ти зіп’єшся, — виніс вердикт я і відчинив двері.
На вулиці до нас підбіг величезний кудлатий пес. Я частенько помічав його у дворі, проте жодного разу він не виявляв такого бажання поспілкуватися зі мною, як зараз.
Утім, не зі мною він хотів спілкуватися — із Максом. Підбіг, щось проскавучав, почав ластитися. Макс присів поруч із ним, погладив по голові, щось прошепотів на вухо, пес лизнув його в носа й побіг геть.
— Дай здогадаюся, — сказав я, — ти ще і з собаками розмовляти вмієш?
— Вони просто люблять мене, — знизав плечима Макс, підіймаючись.
— А вбити собаку зміг би? — вирішив я помститися за вчорашнє.
Судячи з погляду Макса, вбивство собаки було для нього ще страшнішим гріхом, ніж гіпнотизування Жароха.
— А якщо собака вирішить вбити тебе? — не відставав я.