— Як він може вирішити вбити мене, якщо любить? — здивувалося індиго.
— То тебе всі собаки люблять? Навіть натаскані вбивати чужих?
— Я для них не чужий, — посміхнувся Макс, — ми з ними однієї крові…
Дуже мені не подобалося, коли хтось уголос повторював мої думки. Було таке відчуття, ніби до моєї голови запустили «трояна». Про одну кров я думав, обходячи жарохових крокодилів… Чи міг Макс прочитати цю думку на відстані? І що означає ця його посмішка?
Зовсім ти сказився, Джокере, зупинив я себе, звісно ж, не міг. Люди взагалі не можуть читати чужі думки, Джокере.
Тобі просто задурюють голову, а ти ведешся, як довірлива дитина. Макса виховали такі самі люди, як твій Жарох.
Чому б Максові інколи не асоціювати себе із собакою, як це частенько робиш ти? Ну, добре, не з собакою, не зовсім із собакою. Ти вважаєш себе вовком, Джокере. Хижим небезпечним звіром, але ж у вовка немає хазяїв… Тож ти собака, Джокере. Так, хижа й небезпечна, але просто собака.
На сталевому ланцюзі…
Господи, про що я думаю? Що за маячня лізе в голову?
Що за патетичні й пафосні метафори? Треба працювати.
Дайте мені нормальну роботу. Дайте вбити когось, доки мій дезорієнтований мозок не вбив сам себе…
— Це твоя машина? — спитав Макс, коли ми підійшли до моєї червоної «Лади». В голосі ковзнуло легке розчарування.
— А ти хотів побачити «Бетмобіль?» — поцікавився я.
— Чому одразу «Бетмобіль?» Просто думав, що в тебе щось більш пристойне…
— «Більш пристойне» означає «більш помітне»?
— «Більш пристойне» означає, що воно краще їздить.
Знав би ти, як ця штука може їздити… Знав би, чим вона напхана всередині…
— Ну, пробачте. Що маємо, те маємо… — вагомо відповів я та всівся за кермо.
— А те, що машина червона, не робить її більш помітною? — спитав він, сідаючи з іншого боку.
От приколупався…
— А ти завжди такий балакучий з перепою? — спитав я. Досить різко спитав, може, навіть надто різко, бо індиго замовкло і втупилося у вікно.
Чи він просто нарешті згадав, що влаштував сьогодні вночі шоу одного актора із п’яними душевними бесідами? І йому нарешті стало соромно?
Я швидко глянув на нього. Йому? Соромно? Щось не віриться. Він уже зацікавлено крутив головою, роздивляючись салон, видно, шукав, де ж я сховав усі потрібні шпигунам прибамбаси. Його безпосередність дратувала. Він узагалі дратував. Можливо, тому що все більше нагадував мені мене самого в його віці. І знову поверталася думка про зміну поколінь. Припущення, що Макс — новий Джокер, залишалося єдиним більш-менш адекватним з усіх. Вони просто випробовують його на мені, а заразом демонструють, що я таке і як я живу.
Тому і дозволяють безкарно вдиратися до мого помешкання, розпивати там спиртні напої та намагатися влізти мені в душу, тому і видають усю потрібну інформацію — нехай дитина вчиться. І дівку ту знайшли просто так — аби потренуватися на ній. Лише одного я ніяк не міг зрозуміти. Навіщо створювати таку безглузду легенду? Невже вони самі не бачать, що це — єдине можливе пояснення цієї ситуації?
Невже не розуміють, що це розумію я? А якщо розуміють, то чому б їм просто не повідомити мені про це?
А Макс? Чи знає він? І ще одне питання — чому я останнім часом так багато думаю? Чому мене турбує те, що не має турбувати? Навіщо я шукаю підводні камені там, де вони мають бути, але мені про це знати необов’язково. Мені про це знати навіть шкідливо. Я лізу на чужу територію. Треба це припиняти.
Треба зупинитися…
— Зарано, — раптом сказав Макс, дивлячись у вікно.
— Що? — перепитав я.
— Зарано приїдемо, — пояснив він, обернувся до мене й широко посміхнувся.
Вже вдруге його посмішка видалася мені не зовсім щирою.
Вона мала подвійне дно. І щось там було на цьому другому дні. Щось він хотів мені сказати. Що?
Дідько! І це я називаю Жароха параноїком?
Ми дісталися місця таки зарано. Машину залишили за квартал від будинку (треба ж було справити враження не просто бідних, а дуже бідних родичів), пройшлися пішки і все одно прийшли зарано.
— А тепер можна кави? — поцікавився Макс, поглянувши спочатку на вікна об’єкта, потім — на годинника.
Це було цікаво. Він віддав керівництво усім процесом мені, аж до таких дрібниць, як дозвіл на пиття кави. Навіщо?
Хотів подивитися, як я керуватиму?
Що ж, нехай дивиться.
— Ні, — відрізав я.
— Чому?
— Вдома треба було пити.
— Але ж ти…
— У себе вдома, індиго.
Він тяжко зітхнув, але послухався, мовчки сів на лавку.
Відкинувся назад і заплющив очі.
— Спиш? — усміхнувся я.