— Коли вкладеш її у ліжечко, набери мене на телефон і скинь. Я буду під будинком, — сказав я. — Давай, до зв’язку!
— Куди ти? — розгубився Макс.
— Як куди? — розгубився у відповідь я. — Спати! Якщо ти не в курсі, то сьогодні вночі мені не дав виспатися один неповнолітній алкоголік.
— А мені куди?
— Та за свічками ж! Індиго…
Я сунув руки до кишень, розвернувся й повільно рушив уздовж дороги. Треба було подумати. Треба було залишитися врешті-решт на самоті й укотре спробувати розкласти все по поличках.
Макс знову довго дивився мені в спину. І знову його погляд був неприємно гострим, відчутним. Так дивляться перед тим, як натиснути на курок. Не подобалася йому, видно, моя спина… Певно, весь я йому не подобався. Так само, як і він мені. Цікаво, чого б це? Просто взаємна неприязнь чи щось більше?
Я прямував уздовж дороги, повз гарчання та гуркіт машин, повз людські натовпи та сірі одноманітні будівлі. Треба було думати, будувати теорії, знову вигрібатися з абсурду…
Але — як? Адже все вже передумав, усі варіанти передивився, поскладав та розібрав усі можливі логічні ланцюжки. Вперше в житті мене поглинула втома. Не та повсякденна, схожа на ледь помітний тупий біль, інша — величезна, безвихідна, темна. Втома не від мого пошарпаного життя — від справи, що почала здаватися міцнішою за мої зуби. Від нерозуміння.
Від розгубленості.
Раптом захотілося когось убити. Просто так. За те, що штовхнув у натовпі, за те, що наступив на ногу, за те, що косо поглянув, за те, що потрапив під руку, за те, що ходить без каски… Просто так, аби довести собі, що можу хоч щось…
Хоча б убивати…
Отакої, сказав я собі, приїхали. Здається, оце і все.
Завтра — до психолога, післязавтра — на пенсію. Я — надто небезпечний, щоб мати право на нервові зриви.
Треба щось робити… Коли не допомагають адекватні методи розбору справи, треба братися за радикальні. Що б такого радикального мені зробити? Може, й справді когось убити? Справі не допоможе, зате мені як полегшає…
Коли задзвонив «червоний», я зрадів. Усе було не так у цій справі. Навіть періодичні спалахи радості від цього клятого дзеленчання замість звичної роздратованості. Усе було шкереберть.
— Спекався дитини? — насмішкувато спитав шеф.
— Ви про яку? Їх щось забагато довкола останнім часом, я в них плутаюся…
— Про обох, — відповів Жарох і швидко, доки я не встиг почати лекцію про вживання однини та множини, додав: — А тепер давай бігом до мене, введемо тебе в курс справи.
Введемо? Жарох теж сказився і тепер із собою на «ви»? Чи знову гості в халупі? Цікаво… У будь-якому разі — цікаво…
— О! — зрадів я. — Як вчасно! Втім, як завжди…
— Ти далеко?
Ніби так важко вистежити…
— Далеко. Можна мені гелікоптер? Я десь чув, що супергерої літають на гелікоптерах…
— Так то супергерої… — зітхнув Жарох. — У тебе є 30 хвилин. Не запізнюйся. Бо почнемо без тебе.
Я уявив собі, що шеф таки сказився й почне вводити в курс справи самого себе, якщо я спізнюся. Посміхнувся.
Скажений Жарох — це, звісно, страшно. Але ж як весело!
Вбивати когось перехотілося, я зупинився біля дороги й підняв руку. Шкода, що поруч немає Макса. Загіпнотизував би якогось таксиста, не довелося б платити гроші. І, що найприємніше, всю дорогу слухати якісь теревені. Чомусь мені завжди трапляються балакучі водії. Від яких, між іншим, у мені знову прокидається жага до вбивства…
Я запізнився на п’ять хвилин. Та звичного розносу не отримав. Жарох не любив сварити своїх перед чужими.
Навіть за запізнення на п’ять хвилин. А чужих у халупі було стільки, скільки раніше я й уявити не міг. Їх було троє. І всі витріщилися на мене, щойно я увійшов. Я з переляку аж ляпнув:
— Добрий вечір вашій хаті!
Ніхто навіть не посміхнувся. Судячи з усього, справи в нас були кепські…
У Жароха зібрався майже весь керівний склад Контори.
Шеф сидів у своєму незмінному кріслі із не менш незмінною люлькою в зубах, навпроти нього, спираючись на підвіконня, стояв Доктор Зло, моє улюблене крісло окупував Нестор, а на невеличкому пуфі біля каміна влаштувався абсолютно незнайомий мені бородатий дядько. Жарох виглядав, як завжди, роздратованим і зібраним водночас, Доктор Зло лагідно посміхався мені (у, зміюка!), Нестор лише швидко ковзнув поглядом по мені, а тоді знову втупився у підлогу, бородатий дядько розглядав зацікавлено.
— Проходь, сідай, — наказав Жарох.
— Привіт, синку, — з тією ж зміїною посмішкою звернувся до мене Док, — радий тебе бачити. Дякую за вітання, які постійно від тебе отримую.