— А поцілунків від мене не передавали? — засмутився я. — Я так просив поцьомати вас у щічку… чи в носа? Так, здається, в носа…
— Джокере! — обірвав мене Нестор.
От із ким краще було не заїдатися.
Я моментально закрив рота й сів на підлогу — аби не витрачати час на пересування меблів.
Я моментально згадав, де я і хто мене оточує. Нестор ніколи не намагався приховати себе за тією м’якістю, якою так щільно обгорнулися і Жарох, і Доктор Зло. Нестор був собою. Нестор був дияволом. Лисим, кремезним, сповненим жорстокої ненависті й несамовитої енергії дияволом. Нестора боялися всі. Навіть я.
— Прокрутіть йому запис, — наказав Нестор.
— А варто? — невпевнено спитав бородатий дядько. Він іще ніби хотів щось додати, але Нестор відрізав:
— Варто.
Жарох клацнув пультом. Це був запис нашої розмови з Анею. Тієї, з якої зникло півгодини. Втім, на записі цей час не зник. Він залишився — тишею. Мертвою тишею, що аж дзеленчить у вухах.
Тишу я слухав хвилин п’ять. Усі мовчали.
— Далі буде щось цікавіше? — спитав я.
— А це недостатньо цікаво? — всміхнувся Жарох.
— Ні, просто це я вже почув.
— І що скажеш? — поцікавився бородань.
— Можливо, нас приспали…
Я не знав, що сказати. Я був розгублений. На якусь мить мені здалося, що це таки жарохова перевірка. Але — лише на мить. Надто серйозні люди зібралися в халупі, надто накрученими виглядали вони всі, навіть посмішка Дока була надто натягнутою. Щось насправді відбувалося. І малолітнє індиго сказало правду: світ таки не обертався навколо мене. І чомусь це було приємно. Приємно, що не дурять, що не тестують, що довіряють справу з тим, чого самі бояться. Так-так, бояться. Як інакше пояснити щільну, майже відчутну на дотик, шалену напругу, що висить у вітальні мого Жароха?
— Ще варіанти? — спитав Нестор.
— Час зупинився, — відповів я. І сам здивувався, як легко, як природно це в мене прозвучало. Набагато природніше, ніж попереднє «приспали».
— Ти так просто про це говориш, — зазначив Док, відкидаючи назад довгі світлі патли. Цікаво, подумав я, патлатість у Санаторії — це родинне? Що ж, Док, на відміну від Макса, хоча б знав, що таке шампунь і гребінець…
— У вас є інші варіанти? — підняв брову я.
Чесно кажучи, дуже хотілося почути: «Звісно, є!» Дуже хотілося, аби великі й розумні дядьки швиденько все роз’яснили, розклали по поличках, постукали мене, дурника, по лобі й дали якесь наступне завдання.
— Ще сьогодні ти стверджував, що час — це суб’єктивне й абстрактне поняття, — нагадав Док.
От причепився!
— Факти вплинули на мою думку, — ледь роздратовано пояснив я, — вам це не подобається?
— Простота сприйняття, — повідомив Жарох бороданю, кивнувши на мене, — одна з найнеобхідніших якостей для роботи.
Бородань покивав у відповідь.
— Ми тут про мене говоримо чи про справу? — не втримався я. Здається, світ знову переходив на мою орбіту, і це починало дратувати. Вищий ступінь егоїзму — дратуватися, коли навколо тебе обертається світ…
— Про справу, — м’яко посміхнувся мені Док, знову відкинув патли й устромив у зуби цигарку. Це в нього означало кінець розмові.
Високе керівництво перезирнулося. Здається, вони не знали, з чого починати. Чи не встигли вирішити між собою, що мені можна чути, а що — ні.
«Та чого ви, хлопці? — хотілося сказати мені. — Чого соромитеся? Давайте вже, кажіть усе. Я вже знаю стільки ваших брудних таємниць, що ще одна аж ніяк не змінить мого ставлення до вас, шановні шефи. Та яке там ставлення?
Так, ви моральні потвори з прогресуючою параноєю, я це з дитинства знаю… Але — яке там ставлення? В мене все одно немає нікого, крім вас. І ви пречудово це знаєте. Батьків не обирають, хлопці, а ви — всі ви — як не крути, мої батьки.
Напевно, навіть ти, невідомий бороданю, ти також брав участь у моєму створенні, хоч не особисту, але брав… Тож — до біса сором’язливість, хлопці. Не я вас обрав, але мені з вами жити. І воювати на вашому боці…»
Мій пафосний внутрішній монолог, як і паузу, що затягнулася, обірвав Жарох.
— Тебе тут взагалі не має бути, — повідомив він мені (ага, подумки всміхнувся я, «вас тут не стояло»), — та нам довелося запросити тебе, аби ти припинив свої вибрики та взявся до справи. Твоє завдання — мовчки прослухати все, про що ми тут теревенимо, й повірити в реальність того, що відбувається. Бо, хочеш ти цього чи ні, але тобі з цим працювати. А не гаяти час на пустопорожні параноїдальні здогадки.