Ого! Повірити! Таких завдань мені ще не ставили. Ще ніхто й ніколи не наказував мені починати у щось вірити…
Що ж, усе колись трапляється вперше. А про параною — це він загнув. Не йому тут розпинатися про параною. Адже, якби сам на неї не страждав, увів би мене в курс справи на самому початку. Так ні, треба було зашифруватися, треба було пхнути мені під носа волохату потвору, а далі — роби, Джокере, що знаєш. І лише коли ситуація дійшла до останньої межі абсурду, коли я ледь не поліз на стіну від відчаю, коли майже почав кидатися на людей, мій любий шеф спромігся таки пересилити свою психічну хворобу, помножену на роки служби на благо батьківщини.
Доки я сердився на Жароха, вони повернулися до дискусії, яку я перервав своєю появою декілька хвилин тому. І дискусія, треба відзначити, була цікавою. Ніколи ще не бачив обличчя моїх шефів, коли вони не могли щось узгодити між собою. Раніше вони завжди поставали переді мною всі разом — упевненим монолітом, злагодженим механізмом, однодумцями й соратниками в усьому, що стосується справи.
Тепер же корпоративний дух кудись зник. Вони сперечалися. Вони майже сварилися. Здавалося, ще трохи — й полізуть одне на одного з кулаками, пістолетами та давніми особистими образами.
Спокій зберігав лише бородань. Він мовчав, намагаючись уважно вислухати всі думки й аргументи. А це було нелегко — шефи перебивали одне одного на півслові, говорили хором, хрипіли, шипіли й бризкали слиною.
Найактивнішим був Док. Кудись поділася його лагідність і м’якість — пухнастий кіт перетворився на тигра. Він навіть ходив кімнатою, як тигр по клітці, та ледь не гарчав.
Він хотів залишити дівчинку собі. Завезти у Санаторій та почати роботу над нею.
— Доки ще не пізно! — казав він. — Зрозумійте: кожна секунда віддаляє її від нас! Ще трохи — і ми не зможемо контролювати її!
— А чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. Він з крісла не підіймався, але його напругу видавали руки — вони постійно перебували в русі. Якщо Жарох не жестикулював, доводячи свою правоту, то набивав люльку, якщо не набивав люльку, то витрушував її.
— Чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. — Ти ж навіть не знаєш, ким вона є зараз! Ми навіть не намалювали мінімальний психологічний портрет! Дай їм доробити свою справу!
— Який, до біса, портрет?! — стукав важким кулаком себе по коліну Нестор. — Ви що?! Прийдіть до тями! Портрети ми з людей малюємо! Вона що — людина?!
— Людина! — заступався за малу Док. — Просто інша!
— Ти бачив, як її народжувала жінка? Ти бачив, звідкіля вона взялася? Звідкіля всі вони взялися? Їх же просто підсунули нам!
— Хто? — в’їдливо цікавився Жарох. — Прибульці?
— А якщо й прибульці!
— Та припиніть же! — гарчав Док. — Які, в біса, прибульці?! Людина вона! Просто не схожа на нас! Можливо, це взагалі новий етап еволюції!
— Тоді нам тим більше потрібно її прибрати! — нервувався Нестор. — Адже нові види знищують старі, а ми, виходить, старий вид! Я не хочу, аби мене знищувала якась малолітка!
— З ними можна співпрацювати! — ледь не стогнав Док, який аж почервонів від такої жвавої бесіди.
От зараз як схопить у тебе серце, весело думав я, як впадеш ти на підлогу… Може, хоч тоді до тебе дійде, що ти — смертний, що ти — не всесильний, що ти — не бог…
Може, до всіх вас дійде…
— Як? — цікавився Нестор. — Як, поясни мені? Ти зможеш контролювати її? Ти зможеш бути для неї авторитетом?
— Те ж саме ти і про проект «Джокер» колись казав! — нагадував Жарох. — Пам’ятаєш — «діти-індиго, жодних авторитетів, жодних правил, надрозумні, надактивні, вони нас не слухатимуть і взагалі повбивають»! Пам’ятаєш? І що? Бачиш — працюємо! Нормально працюємо!
— Це — інше! — кричав Нестор. — Вони хоч людьми були! А ці… Їх навіть собаки бояться! Бо відчувають! А ми чомусь до своїх інстинктів не прислухаємось!
Ці? Їх? То таких, як наша Аня, і справді було декілька… І з жодним з них вони не встановили контакту…
— Чого тут сперечатися? — питав Док, дещо заспокоюючись. — Давайте її мені. Там і тести всі проведемо, а як щось піде не так — і вбити буде легше.
— А ти впевнений? — цікавився Жарох. — Ти впевнений, що легше? Впевнений, що її взагалі можна вбити?
— То давайте перевіримо! — сплескував долонями Нестор. — От давайте візьмемо й спробуємо вбити! Якщо вийде — будемо знати, як їх убивати. І розітнемо, подивимося, яке воно там усередині…
Ага… І жодного з них досі не вдалося вбити. Принаймні не вдалося отримати труп для розтину.
Справа ставала все цікавішою. Розгубленість поступово перетворювалася на азарт. Я вже сприймав об’єкт як серйозну мішень, я вже був готовий до наказу «ліквідувати», до бойових дій, до нормальної роботи, за якою, як виявилося, встиг скучити набагато сильніше, ніж здавалося кілька днів тому.