Він роздратовано відмахнувся:
— Та до чого тут об’єкт?! Треба буде — ліквідуємо! Я не до цього веду!
— А до чого?
Не хотів я грати з ним в його ігри. Не хотів більше жодних шифрів. Питав голосно й чітко, чекаючи на таку ж чітку відповідь. Звісно, не дочекався. Макс лише похитав головою, звівся на ноги й сказав:
— До того, що майбутнє — не стале. Його можна змінити.
Я знизав плечима й повторив:
— Круто.
Макс поглянув у вікно та роззявив рота. Деякий час перебував у такому стані, тоді повідомив, тицяючи кудись пальцем:
— Там!
— Що? — втомлено зітхнув я. — Торнадо? Цунамі? Труна на коліщатках?
— Об’єкт.
Я підскочив і кинувся до підвіконня.
Аня була на вулиці. Сиділа просто на землі поруч із малесенькими фіолетовими квіточками, які так зацікавили мене вчора. Здавалося, що розмовляє з ними. Шизонута мала…
Шкода буде вбивати її. Можливо, так само, як їй шкода було своїх звіряток. Та що поробиш? Треба буде — ліквідуємо.
Як уже неодноразово запевняв мене Макс.
— Ти сиди поки що тут, — наказав я, — хочу наодинці поспілкуватися.
— Навіщо?
Я поглянув на нього. Він не хотів, аби я йшов до Ані без нього. Що це? Хвилювання за мене? Навряд чи. Більше скидається на змову між ними про підтримку з його боку.
Про захист і прикриття.
— Та не хвилюйся ти! — ляснув я його по плечу. — Не відіб’ю! А от якщо ти з’явишся там у такому вигляді, вона сама від тебе втече. Я ненадовго. Потім прийдемо сюди.
Здається, Макс хотів заперечити, але напоровся на мій погляд. Відвів очі, зітхнув.
— А що мені тут робити?
— Вмийся. А краще — поспи ще. І бажано без жахів. Нажаханий ти мені непотрібний.
Аня анітрохи не здивувалася моїй появі.
— Привіт, — сказав я їй.
— Привіт, — відповіла вона, — тобі подобаються ці квіти?
І подивилася просто в очі.
От тепер я зрозумів. Зрозумів, із яким поглядом стикалися всі ті, хто боявся її очей. Гострий і дуже, дуже дорослий погляд. Незвично ці проникливі очі виглядали на дитячому обличчі. Незвично, але — не страшно. Бо все одно були світлими.
Лише виникало враження, що знає вона більше, ніж говорить. Що знає, як вчора я піввечора витріщався на ці квіти. Що знає, про що я думав, витріщаючись на них. Та це було тільки враженням. А навіть якщо і чимось більшим — не мені в цьому розбиратися. Вказати у звіті — так, але не розбиратися.
Треба було ще вчора висловитися за ліквідацію — і зараз уже відпочивав би вдома із пляшечкою доброго коньяку. Так ні, виникла тоді ця клята недоречна й непотрібна нікому цікавість. Зачаклував таки мене вчора Док, збив із вірного курсу. Вся справа з самого початку збивала мене з вірного курсу.
— Гарні, — відповів я їй. — Як вони називаються?
— Не знаю, — дещо винувато посміхнулася вона.
Я зрозумів, що підводитися вона не збирається, і всівся поруч. Довірливо зазирнув у відкрите обличчя, спитав:
— Тобі подобається Макс?
— Так, — коротко відповіла вона. Просто відповіла. Навіть Макс більше м’явся, коли я питав у нього те саме.
— Ти хочеш серйозних стосунків із ним?
— Яких? — не зрозуміла вона.
— Ну… кіно, театр, морозиво, секс… потрібне підкресліть.
Вона ненадовго замислилася. Відповіла:
— Я хочу спілкуватися з ним.
Ну? І хто сказав, що вона — Омен? Вона навіть стандартними жіночими фразеологізмами користується, коли намагається сказати, що хтось не цікавить її у сексуальному плані, щоб не образити.
— Тобто як чоловік він тебе не цікавить? — вирішив прояснити я.
— Чоловік — це доросла людина, — знизала вона плечима, — а Макс іще підліток.
— Хіба дорослість визначають лише за віком? — вирішив подискутувати я.
Вона знову зробила невеличку паузу перед відповіддю.
Вона постійно робила ці паузи. Певно, зважувала всі свої слова… Але враження було таке, ніби я розмовляю з іноземкою, яка перекладає собі в голові і мої питання, і свої відповіді.
Що в принципі могло підтвердити версію про позаземне походження об’єкта.
Припини, сказав я собі, припини знову будувати версії та доводити теорії. Це — марно. І ти чудово знаєш, що це — марно.
— Я б визначила дорослість як величину, пропорційну до кількості болю. Не фізичного.
— «Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими»… То виходить, дорослість — це сила?
Вона знову замислилася, тоді обережно кивнула:
— Так. Духовна сила… Максові часто було боляче?
Максові? Хіба що в далекому дитинстві. А потім біль атрофувався. Йому не було боляче навіть коли помер його батько.
— Не знаю, — відповів я.