— Обіцяєш нікому не казати?
— Обіцяю.
— Добре, — вона присунулася ближче, взяла мене за руку, — а тепер — заплющ очі.
Я слухняно замружився. Здійнявся вітер. Не сильний, але прохолодний. І якось незручно й холодно стало сидіти.
— Все, — прошепотіла Аня.
Я розплющив очі. Ми були на даху. Поглянув на Аню, всім своїм обличчям намагаючись зобразити повнісіньку розгубленість. Вона задоволено посміхалася.
— Як ти це зробила? — спитав я. — Магія?
— Не знаю, — весело відповіла вона, — мабуть.
Що ж, Джокере, вітаю, ти щойно телепортувався. Як постарішаєш, обов’язково згадай про це у своїх мемуарах.
Тебе за таке навіть Контора не переслідуватиме. Хіба що для того, аби вдосталь пореготати з психа на пенсії.
А ця телепортація — часом не привід для того, щоб ліквідувати її? Як було б добре, якби була приводом. Бо насточортіло вже: гіпнотизують, енелпірують, телепортують.
Просто хлопчик для експериментів якийсь… А мені і вбити за це нікого не можна…
— Дивись! — сказала вона й тицьнула пальцем нагору.
Я підняв голову, сподіваючись побачити нарешті літаючу тарілку чи ще щось на кшталт НЛО, вихопити зброю й почати діяти, але не побачив нічого. Довго роздивлявся чисте небо, так і не зрозумів, чого вона хоче від мене, поцікавився:
— Що я маю побачити?
— Не бачиш? — здивувалася вона. — Не бачиш, як тут гарно?
Звичайний дах, повсякденне небо… Що в цьому може бути гарного?
— Не бачу, — чесно зізнався я.
— Добре… Тоді лягай. На спину.
Я слухняно завалився назад, намацуючи про всяк випадок зброю — хто знає, навіщо вона мене вкладає. Може, спокусити хоче, а може — вбити.
Втім, не сталося ні того, ні іншого, вона просто вляглася поруч зі мною.
12
— А ця схожа на кицьку.
— Яка?
— Оця, зліва. Така біленька пухнаста кицька…
Вона демонструвала мені хмаринки.
Лежачи з Анею тут, на даху, я знову від чував себе не на своєму місці та в абсолютно чужій тарілці, я знову подумки матюкав усе наше керівництво за геніальну ідею підіслати мене до дитини.
Вона була в захваті від хмаринок.
Здається, вона могла говорити про них вічно. Ми вже виявили серед них трьох слонів, одного козла, одного ведмедика і от тепер — кицьку. Небо було її власним зоопарком. Її улюбленим телевізором, її м’якою іграшкою…
Навіщо ведмедики під подушкою, коли можна гратися з хмаринками, набагато м’якшими та більш пухнастими…
— Симпатичні звірятка, — гмикнув я. — Ти любиш тварин?
Вона мрійливо посміхнулася:
— Я люблю хмаринки…
— А тварин?
— І тварин люблю… Я всіх люблю.
— І людей? — здивувався я.
— А ти не любиш людей? — здивувалася вона у відповідь.
Знову починається — її питання проти моїх.
— А за що їх любити? Вони жорстокі, брехливі й обмежені… Напевно, колись вони знищать цей світ…
— Напевно, колись вони створять новий…
Я зітхнув і знову зосередився на хмаринках, намагаючись і собі знайти серед них якесь звірятко.
Аня, безперечно, була позитивною дитиною. Світ для неї був прекрасним, люди — добрими, а діти хоч і жорстокими, але — виправдано жорстокими. Виявляється, вона була ще зовсім маленькою. Попри всі пережиті негаразди, попри надто дорослий, надто гострий погляд…
Я кліпнув очима, відганяючи мару. Не буває такого.
Погляди не брешуть. Отже, бреше вона. Забиває мені баки, а я ведуся, як пацан… Валяюся на спині, роздивляюся хмаринки й насолоджуюся тишею замість того, щоб починати працювати з об’єктом. Цікаво, чому я це так слухняно роблю?
Знову гіпноз?
Скільки ж можна? Не набридло всім цим надлюдям знущатися з мого мозку? От ображуся й перестріляю всіх на фіг… і нехай спробують мене зупинити своїми екстрасенсорними фінтами… — І його теж зруйнують, — підказав я Ані. — І знову створять новий.
— Наша пісня гарна й нова…
Вона піднялася на лікті, зазирнула мені в обличчя:
— А ти, виходить, у людей не віриш?
— У людей? Чому ж, вірю… Я у людство не вірю…
Я це сказав? Сказав це вголос? Що я роблю? Якого біса?!
Я ж мав просто подумати про це. Прокрутити в голові й ляпнути у відповідь щось легеньке, веселе, неадекватне.
Щось, аби збити з пантелику, спрямувати розмову у потрібне мені русло.
— Як це? — здивувалася вона. — Хіба не з людей складається людство?
Я ледь не відповів: «Ні, воно складається з м’яса», але тут, нарешті, пересилив свою раптову балакучість і просто знизав плечима.