Выбрать главу

Як їх не боятися, я, звісно, гадки не мав. Проте з першої ж спроби (другої у мене й не було б) навчився прикидатися, що не боюся. Так прикидатися, щоб вони повірили в це.

Також непогана школа.

«Цікаво, скількох з конвеєра вони з’їли?» — подумав я, заходячи до будинку й зачиняючи за собою двері.

Жарох сидів у вітальні біля каміна. Там, де й мав бути, — в улюбленому кріслі, з люлькою в зубах. Вигляд мав, як завжди, зібраний, дещо втомлений і вкрай роздратований.

А от чого не мало бути у жарохівській вітальні, так це ще однієї людини, яка там з якогось лиха була. У сусідньому кріслі сидів худорлявий хлопець — на вигляд не більше двадцяти років, а то й менше — із довгим чорним волоссям і величезними темними очима. Він уважно, зосереджено розглядав мене — вивчав.

Довге волосся… Нам не дозволено відпускати волосся…

Тобто він не з наших… Що ж він робить тут, у святая святих Жароха? В халупі для обраних?

— Це що таке? — спитав я у шефа, кивнувши на хлопця.

— Ти спізнився, — ігноруючи питання, зазначив Жарох.

— На скільки секунд? — поцікавився я.

— На вісімдесят, — відповів він, не зводячи з мене сухих, напівпрозорих очиць.

— Ой! — злякався я. — Тепер ми не встигнемо врятувати світ? — Іноді секунда варта життя, — почав свою улюблену тему Жарох, замислено розглядаючи люльку, — тож по рахуй, на скільки життів ти спізнився.

— Жароху, ти знову плутаєш поняття. Слова «іноді» та «завжди» мають дещо різні значення. А ще у мене дуже болить голова, тож, будь ласка, хоча б сьогодні звільни мене від своєї улюбленої демагогії та накажи волохатій людині звільнити моє крісло.

Вкотре ігноруючи мене, Жарох звернувся до хлопця:

— Знайомся, Максе, це Ден. Жахлива людина, пияка, базікало. Співчуваю — тобі доведеться з ним працювати.

Денисе, це Макс, твій новий напарник.

Новий? Наче в мене колись був старий… Що за гру веде Жарох? Хто цей хлопчик, якому явно забули повідомити про те, що я — Джокер. Чому Жарох пустив його до своєї халупи?

— Привіт, Максе, — сказав я, — тепер, коли ти знаєш моє ім’я, може, таки звільниш крісло?

Він швидко глянув на Жароха, підвівся, відійшов на кілька кроків і всівся просто на килим навпроти шефа.

Жарохівський килим був єдиним досі мною не вивченим об’єктом у халупі. До свого килима він не підпускав нікого, навіть мене. Не до самого килима, ясна річ, — до того, що було під ним. Саме тому я був упевнений, що там було щось дійсно цікаве. Дверцята до потаємної кімнати, портал в інший вимір, таємна мапа, накреслена на підлозі, — там могло бути будь-що… Та хоч би як я намагався витягти з шефа інформацію про це будь-що чи принаймні дозвіл відкинути килим, усе було марно.

Хлопець же так необережно гепнувся на цей килим, ніби й гадки не мав, куди сідає. Втім, може, й справді не мав…

Я зайняв трофейне крісло. Декілька секунд я мовчки вивчав його, він — мене. Він витріщався на мене зовсім не вороже, з безпосередньою, дитячою навіть цікавістю, але було в його погляді щось таке, від чого хотілося підхопитися та врізати по мордяці. Щось неприємне й гостре.

— Він німий? — поцікавився я у шефа.

Не подобався він мені. На якомусь підсвідомому, інстинктивному рівні не подобався. А ще дужче не подобалося те, що мене просто таки оточили дітьми. Спочатку якась шифрована дівчинка, тепер — цей мовчазний хлопчик… І найбільше мені не подобалося, що я геть нічого не розумів у тому, що відбувається.

Жарох на мене навіть не глянув. Витримав невеличку паузу, вибив і знову набив люльку, розкурив, тоді, нарешті, обернувся до мене й спитав:

— Матеріали вивчив?

— Лист? Лист я вивчив дослівно.

— А інші матеріали?

— Жароху, твоя схильність до драматизму часом лякає.

Навіщо питати? Ти прекрасно знаєш, що інших матеріалів немає.

— Молодець. Отже, ваше завдання — ці матеріали створити. Увійти з об’єктом у контакт і зібрати якомога більше інформації. Деталі тобі розповість Макс. Питання?

— Так. Хто це? — я кивнув на хлопця.

— Здається, я вже відрекомендував вас.

— О’кей, перефразую питання: звідки воно?

— Санаторій, — коротко повідомив Жарох.

— Ах, Санато-орій, — сказав я спрокволу й поглянув на хлопця, — ну, ясно! Мої вітання Доктору Зло.

А мав би вже й звикнути — коли навколо відбувається щось неадекватне, одразу шерше Доктора Зло з його триклятим Санаторієм.

Санаторій — він же Об’єкт 27 — один із надсекретних відділів нашої й без того надто засекреченої Контори, який займається усілякою надприродною фігнею, як то виховання екстрасенсів і медіумів, полювання на зелених чоловічків і чортів, вивчення природи сновидінь і марень тощо. Коротше кажучи, працюють не покладаючи рук на благо Батьківщини.