— Не всі люди однакові, ти це маєш на увазі? — спитала вона.
Які ж ми розумні! Чи просто знову без мого відома копирсаємося у моїх же мізках? Я відкрив рота, аби відповісти щось, що сам іще навіть не встиг вигадати, але саме в цей момент (нарешті!) на даху з’явився Макс.
Виліз, зачинив за собою рипучі двері, обтрусився й лише тоді звів очі на нас. Оцінив позицію, в якій ми знаходилися, і, здається, увійшов у ступор. Рота принаймні відкрив помітно й широко. Цікаво, чи буде зараз показова сцена ревності?
Ні, не хотів Макс улаштовувати ніяких сцен. Швидко отямився, закрив рота, натяг на обличчя усмішку й привітно вигукнув:
— Ось ви де! А я вас скрізь шукаю!
Шкода. Було б весело… Аня, певно, також так думала, бо я не помітив з її боку жодних спроб відсунутися від мене або пояснити, чому я лежу на спині, вона нависає наді мною, й відбувається все це на даху, куди чомусь забули запросити її хлопця. Вона просто посміхалася Максові.
— Ось ми де, — відповів я, зводячись на ноги, — спілкуємось про людство й ніяк не можемо дійти компромісу. Скажи, Максе, людство колись знищить цей світ?
— Людство колись знищить себе, — впевнено відповів він. — Світ залишиться… Дене, Маринка дзвонила, у неї там якісь проблеми, треба їхати.
Ага, то він не сам вирішив відірвати нас від захопливої дискусії, йому наказали це зробити. Чому? Навіщо? Що ви робите, хлопці? Я ж іще не закінчив! Я й почати не встиг!
— Що, просто зараз? — засмутився я. — Навіть чаю не поп’ємо?
— Маринка сказала, це терміново.
— Нікуди не піду, доки ми не вирішимо долю людства! — вирішив повередувати я. — Не хочу до Маринки, хочу світ рятувати! Що важливіше: світ чи Маринка?
— Дене!
Він був налаштований дуже серйозно. Що ж таке повідомив йому хтось із шефів? Що таке могло статися, щоб шефи вирішили висмикнути мене з розмови з об’єктом, який, на їхню думку, є потенційною загрозою для людства? Десь з’явилася серйозніша загроза? Десь чи знову в їхніх головах?
Чому «знову»? Бо Аня не загроза? Бо я не вважаю її такою?
Та кому яке діло до того, що вважаю я? Не я ж віддаю накази…
Я тяжко зітхнув і обернувся до Ані:
— Тепер розумієш, чому людство загалом краще за окремих осіб? Людство загалом ніколи не почне верещати про те, що йому потрібна термінова допомога, відриваючи від цікавої бесіди.
— Дене! — Макс починав нервуватися.
— Та йду вже, йду, — відповів я і справді пішов до рипучих дверцят, з яких щойно видерлося індиго.
Макс почекав, доки я пройду повз нього, кинув Ані:
«Бувай» і лише тоді подався слідом, немов боявся, що, як обернеться до мене спиною, то я кудись втечу.
— Ну? — спитав я його, коли ми вийшли на сходи. — І що конкретно повідомила тобі Маринка? До речі, котра з наших Маринок дзвонила?
— Нас відкликають, — зітхнув він.
— Чому?
— Не знаю… Сказали терміново витягати тебе, розходитися по домах і писати звіти.
— І все?
— Мабуть…
— Тобто з Анею ми більше не працюватимемо?
— Мабуть.
— І отак ти із нею попрощався? «Бувай»? Ви ж ніби зустрічалися… Може, вона закохалася в тебе, а ти зникаєш, кинувши «бувай»?
Макс здивовано поглянув на мене.
— А що я мав зробити?
— Хоча б вигадати правдоподібне пояснення своєму зникненню.
— Навіщо? Аби не зачепити її почуття? Аби вона не страждала й не плакала ночами?
Я скосив очі на нього. Холодна усмішка, холодні очі, ось воно — істинне обличчя породження Доктора Зло.
Незрозумілого й небезпечного породження. І це — той самий хлопчик, який ще вчора червонів, готуючись до романтичного побачення з дівчинкою, яку тепер так спокійно кидає. Я не міг зрозуміти його. За весь час нашого спілкування так і не зумів пролізти йому в душу… Якщо він, звісно, має душу…
Дежавю… Нещодавно щось таке я думав і про Аню. Тож вони дійсно схожі. Принаймні тим, що я не впевнений у наявності душі в обох випадках… Чомусь захотілося зачепити його, хоч щось розворушити, хоч щось роздивитися вглибині.
— Ти ж казав, що вона тобі подобається… Навіщо робити боляче людині, яка тобі подобається?
Він зупинився, витріщився на мене. Спитав:
— Ти серйозно?
Я зітхнув. От індиго!
— Звісно ж, ні! Просто вона шукатиме тебе, якщо ти зникнеш без пояснень. А знаючи її таланти, можна припустити, що врешті-решт таки знайде.
— Ти плутаєш її таланти з моїми.
А, звісно. Я ж майже забув — Максові невідомо про спільний корінь їхніх талантів, отже, він не може уявити собі ступінь загрози. У цьому все наше керівництво — параноя, доведена до абсурду, що примушує приховувати від власних агентів факти, які можуть вплинути на важливі рішення у справах… Що ж, сподіваймося, вони почули мої і (що найголовніше) Максові слова, тепер нехай роблять висновки. Мені залишається лише скласти звіт і забути про все це, як про поганий сон.