Ми попрощалися на перехресті.
— Побачимося, — сказав мені Макс.
— Сподіваюся, що ні, — всміхнувся у відповідь я, відсалютував двома пальцями та пішов своєю дорогою. Неприємний гострий погляд ще довго свербів мені між лопатками.
Я вирішив пройтися пішки. Треба було прокрутити в голові всі події останніх днів, треба було розібратися з крапками: розставити їх над «і» та позаміняти ними всі знаки питання. Треба було створити адекватне бачення неадекватної ситуації, більш того — треба було вигадати адекватні висновки й пропозиції. В першу чергу треба було зробити висновок для самого себе.
Я так і не встиг зрозуміти нашу дівчинку, не встиг просканувати, як сказав би Макс. Звісно, щось там було в ній, щось незвичайне сиділо в тілі звичайнісінької дитини. Та яке воно було, це щось, я не знав. Не знав навіть, чи брехала вона мені, коли розповідала про свою любов до цього світу з усім його вмістом, включаючи навіть таких потвор, як люди.
Втім, хіба впевненість у її думці з цього приводу хоч якось наблизить мене до вірного висновку? Чому саме ця з усіх невідомих нашого рівняння так зацікавила мене?
Якщо вона не брехала, то вона й справді любить усе живе й неживе навколо, та чи означає це, що вона не зможе знищити його? Звісно ж, ні. Візьмімо того ж Макса, нещодавно закоханого в Аню, та згадаймо його холодну посмішку й не менш холодне «треба буде — ліквідуємо». Чому такого ж моменту не може виникнути і в її стосунках зі світом?
Така в них любов, у цих дітей, сильне почуття, але завжди може виникнути щось сильніше. У випадку з Максом це його робота. У випадку з Анею це може бути будь-чим і з’явитися будь-коли. Або сидіти в ній давно й просто тихенько чекати свого часу. Отже, в цьому випадку вона залишається потенційною загрозою. Якщо ж вона брехала, то її треба ліквідувати хоча б через це — з дитинства не люблю, коли мені брешуть. А років з десяти у дев’яноста випадках зі ста ті, хто мені брехали, після цього чомусь наполегливо намагалися мене вбити. Тож на брехунів у мене давно з’явилася небезпечна алергія. Для них небезпечна.
З іншого боку, брехати вона могла мені лише тому, що знала, хто я такий. І отже, розуміла, як це небезпечно. Було б дурістю з її боку попастися саме на такій незначущій брехні.
Якби вона сказала мені, що люди — сволота, що вбивати їх треба, знищувати, чавити, дустом їх треба, дустом, хіба я не зрозумів би її? Хіба б вирішив, що вона ненормальна?
Я сам з дитинства протиставляв себе потворам, що оточували мене, я воював із ними. Я ледь не з народження чудово розумів, якими вони можуть бути, точніше — якими вони є, а якими прикидаються. Тому й вийшов із мене Джокер.
У якій небезпечній та завжди голодній зграї доводиться існувати, окремі особини нашого виду зазвичай розуміють лише по досягненні певного віку, а доти від навколишнього середовища їх рятують мамки й татка.
Я ж, можна сказати, в цьому середовищі народився.
Саме тому й не було в мене ніколи підліткових кризів та нервових зривів. Не було причин зриватися — в підлітковому віці я вже давно все знав і розумів, я був на своєму місці й виконував свою роботу. Не роботу навіть — прикриваючись наказом, я з насолодою втілював у життя свої бажання.
Бажання вбивати, винищувати, очищувати світ від людей. Я виконував свою місію, своє призначення. Я дурив Жароха та йому подібних: я знищував не загрозу людству, я знищував людство. Вбиваючи кожну особину, відчував задоволення — одним представником менше.
Аня ж у будь-якому разі не була частиною людства в моєму його розумінні. Вона була ким (чим?) завгодно, тільки не однією з тих мерзотних істот, яких у кращі роки я розстрілював направо й наліво. Більше того, якщо вірити шефам, вона могла виконати місію, яка для мене була нездійсненною.
У моїй власній війні вона була на моєму боці. У війні ж із шефами — на протилежному. Я мимоволі торкнувся своєї шиї. Чип, ясна річ, не намацав, але точно знав — він там.
Постояв декілька секунд на місці й розвернувся до дороги.
Уся ця маячня вже давно поступово зводила мене з розуму… Здається, нарешті, звела. Що за ідіотські думки?
Що за спроби зрозуміти те, чого мені розуміти не потрібно?
Що за бажання витягти з шиї те, що має знаходитися там довіку? Чи це бажання витягти себе з гри, яка стала надто складною? Хто винен і що робити?
Та ніхто не винен, це знову стукає у двері криза, клята вікова криза, яка трапляється навіть у житті суперменів. А робити… Ну що тут можна зробити? Дістатися дому, написати звіт і заснути. Нарешті — заснути.