Я задивився в її очі. І надто пізно помітив швидкий рух збоку. А коли помітив, то не встиг уже нічого зробити. Вже пролунав постріл.
Вона не скрикнула, навіть не сіпнулася, просто звалилася на підлогу — у Конторі гарно навчали вбивати швидко. Я не кинувся до неї — не було потреби, це вже нікому б не допомогло, нікого б не врятувало. Я не скрикнув, я нічого не сказав. Я просто дивився на неї й відчував, як мене поглинає біль. Шалений, скажений біль. Він накотився величезною гуркітливою хвилею й одразу ж відступив. Певно, в цю мить я подорослішав на вічність…
Я поглянув на Макса. Він опустив рушницю.
— Ти б іще з вогнеметом припхався, — сказав я крізь зуби.
— Вогнемета на складі не було, — знизав він плечима. — Я думав, що ти його забрав. Хіба суперменам не належить ходити з вогнеметами?
— Так то суперменам… — відповів я, кивнув на Аню. — Навіщо ти це зробив?
— Бо ти не зміг, — відповів він і посміхнувся. Щиро так посміхнувся, гарно, зовсім по-дитячому.
Нелюд. Тварина. Звір. Убивця.
Ми можемо досхочу вбивати собі подібних, та яке ми маємо право чіпати інших?
Нова хвиля накотилася на мене. Тільки тепер це був не біль. Це була злість. І не звична холодна й стримана, ні, це була чорна й безжальна злість.
Я вихопив зброю з кишені. І пролунав другий постріл. І третій, і четвертий, і п’ятий.
Потім я довго мовчки витріщався на підлогу.
А потім тихенько, обережненько, зовсім невпевнено задзеленчав «червоний». Я натиснув на кнопку.
— Що там у вас? — сухо поцікавився Жарох.
— Обидва об’єкти знищено, — відрапортував я.
14
Жарох сидів у своєму кріслі та зосереджено набивав люльку.
Я розвалився в кріслі навпроти з пляшкою пива в руці й уважно спостерігав за процесом набивання.
— Знову біжиш поперед батька в пекло, Джокере, — незадоволено повідомив мені Жарох.
Я всміхнувся і сьорбнув іще пива. Він нарешті завершив маніпуляції з люлькою, розкурив її та звів очі на мене. Він чекав на відповідь. Йому було цікаво, коли і як я встиг зрозуміти, що Макса потрібно ліквідувати також.
Наказ убити індиго мав пролунати одразу ж після смерті Ані. І якщо ліквідація Ані досить довго була під питанням, то доля Макса була вирішена нашими шефами ще до початку справи, ще до нашого з ним знайомства. Це неважко було зрозуміти. Треба було просто зіставити декілька відомих мені фактів. Макс читав думки, тому мені про це не можна було знати аж до моменту безпосередньої ліквідації. У віщих снах Макс бачив власну смерть, після снів Макс приходив до мене й намагався випитати, чи зможу я вбити його, отже, Макс бачив свою смерть від моєї руки. Йому надали про мене досить багато інформації, а люди, які зазвичай володіють такою інформацією, довго не живуть.
Досить довго мені здавалося, що керівництво збирається списати мене, навіть замінити тим самим Максом, а насправді вони давно вже списали його. Списали аж до ліквідації. На відміну від мене, він виявився невдалим експериментом, на відміну від мене, він вийшов з-під контролю. Він став надто зухвалим і неслухняним, він постійно плутав роботу з особистим життям, але ніколи не вважав, що робота і є його особисте життя. Він був відпрацьованим варіантом, Анею шефи намагалися замінити його. Він був мерцем, який має просто доробити свою роботу — ввійти в контакт з новим матеріалом для експериментів. Це було настільки помітно, що навіть дивно ставало — як я не зрозумів усе набагато раніше?
Жарох чекав на відповідь.
Що я мав пояснювати йому? Як це все пролетіло в моїй голові після того, як я побачив Максову дитячу посмішку, недоречну в ситуації, коли під ногами остигає труп убитої дівчинки? Після того, як подумки обізвав його нелюдом і одразу ж згадав, що він із Анею — однієї крові? І зрозумів, що його вони, динозаври, зараз бояться не менше, ніж боялися щойно знищеного ним об’єкта?
— Я не біжу, — посміхнувся я Жарохові й відсалютував пляшкою, — я вже в пеклі. І ти це знаєш.
Він підняв брову.
— Мені здалося, чи я почув нотку гіркоти в твоєму голосі? Що трапилося, синку? Раніше тобі це пекло подобалося… Старішаєш?
Я зробив іще ковток.
— Вже постарішав, Жароху. Вже постарішав. І втомився.
Я, мабуть, піду.
Декілька секунд він удивлявся мені в очі — пересвідчувався, що моє «піду» означає саме те, що я мав на увазі.
Не з халупи я вирішив іти, не у відпустку. Я вирішив іти з Контори. Далеко й назавжди.