Не знаю, кого і як Док (моєю мовою — Доктор Зло) надурив чи загіпнотизував, але кошти на утримання Санаторію надходили йому досить серйозні, чого ніяк не можна було сказати про роботу, якою він там займався, зокрема — про результати цієї роботи.
Макс злегка посміхнувся мені й кивнув.
— Німий екстрасенс! — із захватом прокоментував я.
— Дене, — докірливо поглянув на мене Жарох. Так поглянув, що я аж злякався: раптом хлопчина дійсно німий?
— Добре-добре, — я підняв руки, — пробачте. Ще питання можна?
— Тільки по суті, — застеріг Жарох.
— По об’єкту. Ким її вважаємо?
— Потенційною загрозою.
— Загрозою кому?
— Людству.
— То я не помилився! — зрадів я. — Ми таки рятуватимемо світ! Дайте здогадаюся — загрозу цю виявив наш юний екстрасенс! Так?
— Так, — Жарох витяг з рота люльку, відкинувся у кріслі та запитально поглянув на мене. «Ти маєш щось проти?» — промовляв цей погляд.
Чи маю я щось проти? Ні! Звісно ж, ні! Я просто відчуваю, що мене списують з рахунків. Що замість нормальної роботи мені доручають цю дитячу маячню. У нас в Конторі не буває пенсій. У нас замість пенсій дають роботу, яка після всіх тих справ, якими займався раніше, здається відпусткою.
Ні, я нічого не маю проти. Я відчуваю себе використаним презервативом на смітнику. Мій час дії сплив. Термін зберігання закінчився.
— Дене, — раптом озвався Макс, — це дуже серйозно.
О так, юначе. Для вас це, певно, справа життя та смерті. Ви все ще збираєтеся рятувати людство. До вас іще не дійшло, що людству ви потрібні, як собаці п’ята лапа.
— Ай, — сказав я, — Жароху, волохата людина розмовляє.
— Дене, ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно, — здається, Макс уже навчився у Жароха ігнорувати мене. Й одразу ж, природно, без будь-яких мансів перейшов на «ти».
Дитина-індиго…
— Та годі тобі! — відмахнувся я. — Що я, по-твоєму,
«Омена» не дивився? Знайдемо дівчисько, побризкаємо святою водою, скрутимо, швиденько заріжемо десь у церкві та й усе.
— Та ні! — дитина-індиго почала нервуватися. У Санаторії всі такі емоційні? Тоді його тим більше давно вже час закривати на фіг. — У тому-то й річ, що ні! Ми не знаємо, хто вона! Ми не вбиватимемо, доки не зрозуміємо!
— Ясно, — я знизав плечима, — і не треба так кричати, я не глухий. Жароху, можна особисте питання?
— Останнє на сьогодні, я сподіваюся?
— Так. Чому я?
Дуже мені кортіло почути від нього правду. Дуже кортіло почути: тому що ми тебе списуємо, Джокере, втім, який ти тепер Джокер?
Жарох помовчав, намагаючись, видно, знайти більш-менш увічливу відповідь. Почухав носа. Ще помовчав. Нарешті видав:
— Санаторій уже мав справу з аналогічним випадком. Тоді вони не впоралися. Двоє, що працювали з об’єктом, зникли.
Досі невідомо, де вони. Об’єкт було знищено нібито вибухом газу. При цьому постраждали ще дев’ятеро осіб.
— Ламери, — не втримався від коментарю я.
— Можливо, — легко згодився шеф, — а може, це й направду надто серйозно… Коротше кажучи, цього разу вони хочуть все зробити чітко й без лаж. Вони попросили надати їм найкращого. Я обрав тебе.
Що ж, із такою локшиною на вухах і на пенсію йти легше.
— Жароху! — сплеснув я руками. — Невже вони і тебе порахували?
— Тобто?
— Невже і ти повівся на маячню Доктора Зло?
Жарох роздратовано сплюнув, відмахнувся:
— Та йдіть уже! Згиньте звідси! І без вас роботи вистачає!
Я задоволено посміхнувся. Обожнюю виводити із себе шефа.
Макс легко підвівся. Кивнув Жарохові, запитально поглянув на мене:
— Ходімо?
Й не чекаючи на відповідь, попрямував до дверей. Я піднявся за ним.
— Тільки не пий з ним, Максе! — гукнув нам у спини Жарох. — Ні в якому разі не пий!
Макс вийшов на подвір’я першим. Я рушив за ним, намагаючись рівно дихати й не зіштовхуватися зайвий раз поглядами з крокодилами. І лише коли ми вийшли на вулицю, зрозумів, що щойно вперше побачив людину, яка не боїться цих собак. Не прикидається, а дійсно не боїться.
Макс пройшов поміж ними легко й невимушено, ледь не посміхаючись їм, ледь не погладжуючи кожного. А вони й не подивилися на нього. І не подумали звертати увагу на таку зухвалість. Ну точно, дитина-індиго. Сміливець. Просто-таки справжній лицар без страху й догани. Може, мені справді вже пора на пенсію? Може, у молодого покоління Контори вже атрофувалося таке непотрібне в нашій справі почуття, як страх?
Макс обернувся до мене:
— Тут неподалік є парк, можемо посидіти там.