— Було б не дивно, якби так міркував Гаррі Непосида, бо нічого кращого він не знає і тому навряд чи здатен почувати й чинити інакше. Але, Джудіт, скажіть мені щиро й по совісті: чи могли б ви поважати мене так, як, сподіваюсь, поважаєте зараз, коли б я зламав своє слово й не повернувся до індіянського табору?
— Поважати вас більше, ніж зараз, Звіробою, мені було б нелегко, а що моя повага не зменшилася б, цього я певна. За всі скарби світу я не згоджуся штовхнути вас на вчинок, який змінив би мою нинішню думку про вас.
— Тоді не підмовляйте мене порушити свою обіцянку, дівчино. Відпустка — свята річ для воїнів і для таких лісових мешканців, як ми. Старий Таменунд і Ункас, Зміїв батько, й усі (мої індіянські друзі зазнали б гіркого розчарування, коли б я зганьбив себе, вперше ступивши на стежку війни. Ви повинні зрозуміти, Джудіт, що не можна йти супроти власних обов'язків, не кажучи вже про сумління. А сумління — мій король, і я ніколи не перечу його наказам.
— Гадаю, ваша правда, Звіробою, — сумно відповіла дівчина після тривалого роздуму. — Така людина, як ви, не може чинити, як учинили б на її місці себелюбці й нечесні люди. Вам справді треба повернутися назад. Не будемо більше про це говорити. Навіть коли б я умовила вас зробити щось, у чому б ви потім каялись, я сама шкодувала б не менше за вас. Ви не матимете підстав дорікнути, що Джудіт… От не знаю, яким прізвищем тепер мені називатись!
— Чому ж бо, дівчино, чому? Діти носять прізвище своїх батьків, воно дістається їм цілком природно, немов подарунок. І ради чого вам з Гетті порушувати те, що заведено здавна? Прізвище старого було Гаттер, Гаттерами мають залишатися й обидві його дочки, принаймні доти, поки ви не візьмете законний і чесний шлюб.
— Я Джудіт, і тільки Джудіт, — рішуче заперечила дівчина, — і зватимусь так, аж поки закон дасть мені право на нове прізвище. Ніколи не носитиму прізвища Томаса Гаттера, й Гетті також, принаймні з моєї згоди. Тепер я знаю, що насправді він був не Гаттер, та коли б він навіть тисячу разів мав право носити це прізвище, я такого права не маю. Слава богу, він не був мені батьком, хоч, може, мені й нема чого пишатися моїм справжнім батьком.
— Диво та й годі,— промовив Звіробій, уважно поглядаючи на схвильовану дівчину. Йому вельми кортіло знати, що вона має на увазі, але він не бажав втручатися в справи, котрі, власне, його не обходили. — Так, це дуже дивно і неймовірно. Томас Гаттер не був Томас Гаттер, його дочки не були йому дочки! Хто ж такий Томас Гаттер і хто такі його дочки?
— Хіба ви ніколи не чули балачок про колишнє життя цього чоловіка? — спитала Джудіт. — Хоч я і вважалася його дочкою, але ці чутки доходили навіть до мене.
— Не заперечую, Джудіт, ні, цього я не заперечую. Я вже казав вам, — про нього плескали казна-що, та я не дуже вірю пліткам. Хоч я й молодий, але доволі прожив на світі й знаю, що слава людині створюється по-різному. В одних випадках добре ім'я людини залежить від її власних учинків, а в інших — од чужих язиків. Тому я волію дивитися на все своїми очима й не дозволяю першому стрічному базікалу виконувати роль судді. Коли ми мандрували сюди з Гаррі Непосидою, він розповідав мені про все ваше сімейство і натякав між іншим, що Томас Гаттер замолоду гуляв по солоній водиці. Певне, він хотів сказати цим, що старий користувався чужим добром.
— Він сказав, що старий був піратом, — так воно і є, не треба критися перед друзями. Прочитайте оце, Звіробою, і ви побачите, що Непосида ніскілечки не помилився. Томас Гові став згодом Томас Гаттер, про це свідчать листи.
Джудіт простягла молодому мисливцеві газету й показала оголошення колоніального губернатора; при цьому щоки дівчині палали, а очі блищали від хвилювання.
— Боронь вас боже, Джудіт! — сміючись вигукнув юнак. — Так само ви могли б попросити мене надрукувати оце чи хоча б переписати. Адже всю свою освіту я здобув у лісах. Єдина книга, котру я читав, це та, що її написано на величних деревах, широких озерах, бистрих річках, синьому небі, на вітрах, буревіях, сонячному світлі й інших чудесах природи. Цю книгу я вмію читати і гадаю, що в ній — невичерпна мудрість та знання.
— Благаю вас, пробачте мені, Звіробою, — щирим голосом мовила Джудіт, злякавшись, що, може, своїми необережними словами уразила юнакову гідність. — Я зовсім забула про ваше життя й навіть на думці не мала ображати вас.
— Ображати? Та хіба ж можна образити мене, попросивши щось прочитати, коли я не вмію читати? Я мисливець, а тепер, одважуся сказати, починаю трохи бути воїном, але я не місіонер, отже, й книжки та папери писалися не для мене. Ні-ні, Джудіт, — щиросердо засміявся юнак, — вони не годяться мені навіть на клейтухи, бо й ваш чудовий «оленебій» теж вимагає клейтухів з шматочків звіриної шкури. Дехто запевняє, ніби все, писане в книжках, — свята правда. Коли це так, тоді визнаю: невчена людина дещо втрачає. І все ж таки книжні слова не можуть бути правдивіші за ті, що їх сама природа викарбувала на небі, на лісах, на ріках та джерелах.
— Згодна, а проте Гаттер, чи Гові, таки був пірат. А що він мені не батько, то я й не бажаю мати його за батька. Віднині його прізвище вже не моє.
— Коли вам не до смаку прізвище цієї людини, то є ще прізвище вашої матері, Джудіт. Ви з цілковитим правом можете носити його.
— Я не знаю материного прізвища. Я переглянула всі папери, Звіробою, сподіваючись знайти в них бодай натяк на те, хто була моя мати, але минуле не лишило в них сліду, як не лишає його в повітрі птах.
— Це якось дивно й нерозумно. Батьки повинні дати своїм дітям прізвище, навіть коли вони не можуть дати нічого іншого. Сам я походжу з простої сім'ї, яка жила за звичаями свого народу. Але ми не такі бідні, щоб не мати власного прізвища. Нас звуть Бампо, і я чув… (тут проблиск людського марнолюбства зарум'янив юнакові щоки) я чув, що колись Бампо посідали серед людей багато вище становите, ніж тепер.
— Ви ніколи не заслуговували на це більше, ніж тепер, Звіробою, і прізвище ваше гарне. Ми з Гетті тисячу разів воліли б називатися Гетті Бампо чи Джудіт Бампо, а не Гетті й Джудіт Гаттер.
— Але ж це неможливо, — добродушно заперечив мисливець, — хіба що котрась із вас погодиться вийти за мене заміж.
Джудіт не змогла стримати усмішки, завваживши, як просто й невимушено мова зайшла про те, до чого вона й хилила. Нагода була надто слушна, щоб не скористатися з неї, хоч дівчина заговорила про це ніби мимохідь, з суто жіночим лукавством, цього разу, очевидно, простимим.
— Не думаю, що Гетті взагалі хоч колись вийде заміж, Звіробою, — сказала Джудіт. — Отже, якщо ваше ім'я судилося носити котрійсь із нас, то, певно, це буду я.
— Серед Бампо вже бували вродливі жінки, Джудіт, і коли б ви — хоч це неймовірно — обрали собі прізвище Бампо, то саме з цього люди, які знають нашу сім'ю, анітрохи не здивувалися б.
— Не можна легковажити такими речами, Звіробою. Ми вже дорослі й повинні говорити про це серйозно й щиро. Забуваючи той сором, що змушує дівчину мовчати, поки розмову перший не заведе мужчина, я говоритиму цілком одверто, знаючи вашу порядність і благородство. Як ви гадаєте, Звіробою, чи могли б ви бути щасливим, побравшися з такою жінкою, як я?
— З такою жінкою, як ви, Джудіт? Але навіщо про це балакати? Такій жінці, як ви, тобто доволі вродливій, щоб вийти заміж за капітана, і, на мій погляд, вельми освіченій, навіть на думку не спаде стати моєю дружиною. Мабуть, дівчатам, котрі знають, що вони розумні й вродливі, втішно іноді позбиткуватися з хлопця, якого обійшла доля, мов бідного делаварського мисливця.
Юнак говорив добродушно, але сум і гіркота бриніли в його голосі. Джудіт одразу помітила це.
— Ви несправедливі до мене, коли таке подумали, — палко заперечила вона. — Ще зроду я не говорила так щиросердно і не жалкую, хоч би чим закінчилася наша сьогоднішня розмова. Я мала багато залицяльників, Звіробою, — далебі, майже кожен нежонатий трапер чи мисливець, які побували у нас на озері за останні чотири роки, пропонував узяти мене з собою. Жодного з них я не могла, не бажала слухати. І, можливо, це на моє щастя. А поміж них були показні хлопці, от хоча б ваш знайомий, Гаррі Марч.
— Авжеж, Гаррі милує око, хоч, на мій погляд, із вдачею у нього гірше. Спершу мені здавалося, ніби ви хочете з ним побратися, Джудіт. Та коли він ішов звідси, я переконався, що немає на світі такої просторої хижі, яка б умістила вас обох.