- Півтора кілограма по шістнадцять гривень - це двадцять чотири.
Продавщиця нервово сіпається.
- Там було більше, ніж півтора кілограма, - мало не кричить вона.
- А! - Капітоліна вибачливо посувається вбік, звільняючи місце біля віконечка іншим покупцям.
Тримає торбину з мандаринами, і їй здається, що мандарини такі страшенно оранжеві, що аж горять.
Вона мене обдурила, думає Капітоліна, але, напевно, так треба. Я дурна, а дурних гріх не обдурити.
Відходить від кіоску в бік дому. Зупиняється. Мандарини зараз вибухнуть. Голова теж.
Навіть якщо я дурна, то чому мене мають обдурювати, думає Капітоліна, чому? До дурних, навпаки, треба ставитись поблажливо, бо їм і так погано. Вони вже без того покарані.
- Вибачте, - Капітоліна повертається до кіоску, - ви не могли б переважити мандарини?
І чому я не замовила кілограм мандарин, думає Капітоліна, з кілограмом не було б жодних проблем.
- Дєвушка, - продавщиця не на жарт знервована, але намагається говорити якомога ввічливіше, - там був кілограм і шістсот тридцять грам. Вам пощітать на калькуляторі?!
- Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.
Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.
- Бачите?! - кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. - Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім - я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!
Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.
Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.
- Три бананчика, пожалуста, - замовляє наступний покупець.
- Ні, почекайте! - Капітоліна втретє просувається до віконця. - Почекайте!
- Дєвушка, да успокойтесь ви! - бурчать у черзі.
- Ні-ні, почекайте!
Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.
- Нате, - збуджено тараторить Капітоліна, - візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!
Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.
У черзі западає мертва тиша.
- Мені не потрібні ваші гроші, - нарешті каже продавщиця. - Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.
- Альберт Романович? - Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. - Можна?
Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.
- У мене до вас одна справа.
Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.
Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.
- Що ти хочеш? - він прикидається, що сприймає її серйозно.
- Я хочу звільнитися.
Альберт Романович збитий з пантелику.
- Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?
- Ні, Коля тут ні при чому, - запевняє Капітоліна, - я просто хочу звільнитися.
Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.
- Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?
- Сумніваюся.
- Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…
- Не треба на касу! - злякано вигукує Капітоліна. - Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.
- Чому, Капітоліна?
- Я… я не знаю таблички множення!
Альберт Романович заходиться сміхом.
- І тому ти хочеш звільнитися?
- Так.
Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.
- Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.
- Я не хочу бути хитрою.
- Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.
Капітоліна нічого не розуміє.
- Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.
- Я знаю достатньо.
- Нічого ви не знаєте!
Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.
- Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.
- Неправда! - сахається Капітоліна.
- От бачиш, - Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, - ти хитруєш.